себе, він мусив скоритися. Розглядаючи успіхи венеційців, бачиш, що вони діяли впевнено і звитяжно, поки вели війну власними силами (тобто перш ніж вони почали походи на материк), і тоді всі вони, вкупі з шляхтою і озброєним народом, билися дуже завзято; та тільки венеційці почали вести сухопутні війни, вони зламали цю доблесть і пішли за звичаєм своєї Італії. На початку свого утвердження на материку, завдяки мізерності володінь і високому імені, венеційці могли не дуже боятися власних воєначальників. Коли ж вони заходилися розширяти свої кордони під орудою Карманьйоли, то дістали наочний доказ своєї помилки. Венеційці знали його як хороброго полководця, бо розгромили під його началом дука Міланського, але воднораз їм було відомо, як охолонуло його вояцьке завзяття, і вони вирішили, що більше не можуть перемагати з ним, бо він цього не хотів, але не можуть і відпустити його, побоюючись знову втратити завойоване. Тому їм довелося задля власної безпеки убити його. Згодом у них були полководцями Бартоломео з Бергамо, Роберто да Сансеверіно, граф ді Пітільяно та подібні їм. З такими людьми доводилося боятися поразки, а не перемоги. Так і сталося потім під Вайлою, коли венеційці за один день утратили все набуте з такими труднощами за вісімсот років; уся річ у тім, що з допомогою найманих військ досягаються тільки повільні, запізнілі і скромні успіхи, а втрати бувають раптові й страхітливі. Оскільки я вже підійшов з цими прикладами до Італії, яка стільки років була під кормигою найманих військ, я хочу говорити про них ще, почавши з давніших часів, щоб показати, як ці війська створюються, поширюються і як найуспішніше направити це зло. Очевидно, вам відомо, що тільки-но імперія за останній час почала витіснятися з Італії, а світська влада папи — зміцнюватися, Італія розпалася на низку держав. Багато великих міст піднесли при цьому зброю проти своєї знаті, що гнітила їх раніше, користуючись ослоною цісаря. Церква ж підтримувала їх, щоб набути впливу на світські справи. В багатьох інших містах прості громадяни поробилися князьками. Отже, Італія опинилася майже цілком у руках Церкви та деяких республік, а що ці духівники і громадяни звичайно не знали військової справи, то вони почали наймати у військо чужинців. Перший, хто прославився серед найманців, був Альберіго да Коніо з Романьї. Учнями його були, між іншим, Браччо і Сфорца, свого часу вершителі долі Італії. За ними прийшли всі інші, які до наших днів очолювали ці війська, а наслідком їхньої вояцької доблесті було, що Італія відкрита навалі Карла, сплюндрована Людовіком, захоплена Фернандом і зганьблена швейцарцями. Їхній спосіб дії полягав насамперед у тому, що задля власного вивищення вони всіляко принижували піхоту. Чинили вони так тому, що, не маючи володінь і живучи лише своїм ремеслом, вони не могли прославитися з загоном із кількох піхотинців, а прогодувати багато людей не були в стані. Тому вони обмежилися кіннотою, з якою, не дуже чисельною, були ситі і в пошані; зрештою дійшло до того, що в загонах до двадцяти тисяч солдатів не було й двох тисяч піхотинців. Окрім того, вони доклали всіх зусиль, щоб позбавити себе і людей від тягот і страху, не вбивали одне одного в сутичках, а брали в полон і відпускали без викупу. Вночі вони не йшли на приступ міста, а обложені не стріляли вночі по їхніх шатрах; табору не оточували ні загородою, ні ровом; не вирушали в похід узимку. Усе це передбачалося їхнім військовим статутом і було вигадано, щоб уникнути, як уже сказано, тягот і небезпек. Зате вони й довели Італію до рабства і ганьби.
РОЗДІЛ XIIІ
ПРО ВІЙСЬКА ДОПОМІЖНІ, ЗМІШАНІ І ВЛАСНІ
Допоміжні війська — це ще один рід невигідних збройних сил: вони з'являються, коли ти закликаєш якогось могутнього зверхника прийти зі своїм військом тобі на допомогу й захист. Так учинив недавно папа Юлій, який, зазнавши під час походу на Феррару прикрого досвіду зі своїми найманцями, звернувся до підсобних загонів; він домовився з Фердинандом, королем іспанським, що той повинен йому допомогти своїми людьми і військами. Самі по собі ці сили можуть бути корисні й добрі, але для того, хто їх закликає, вони майже завжди шкідливі, бо коли їх розбивають, ти теж загинув, а в разі перемоги ти залишаєшся у них в полоні. Хоча такими прикладами повна стародавня історія, але я не хочу обійти цього близького до нас випадку з папою Юлієм II. Рішення його кинутися в обійми чужинця лише тому, що йому хотілося здобути Феррару, було більш ніж легковажне. Але щастя сприяло йому, і сталася ще одна подія, ніби на те, щоб йому не довелося розплачуватися за свій невдалий вибір: допоміжні війська папи були розгромлені під Равенною, але швейцарці, виступивши потім, усупереч усякій сподіванці його самого та інших, прогнали переможців, і вийшло, що він не потрапив у полон ні до ворогів, які повтікали, ні до своїх союзників, оскільки переміг не їхньою зброєю. Флорентійці, самі беззбройні, кинули десять тисяч французів на взяття Пізи і наразили себе цим рішенням на більшу небезпеку, ніж у найважчу для них пору. Цісар константинопольський, обороняючись від сусідів, послав до Греції десять тисяч турків, які після закінчення війни не побажали піти звідти, і це було початком рабства Греції у бусурманів.
Отже, тільки той, хто хоче забрати у себе можливість перемагати, хай обирає ці війська, ще куди небезпечніші, ніж наймані. Загибель з ними неминуча, вони всі єдині і привчені коритися іншому, а не тобі, тоді як найманим загонам, щоб напасти на тебе після перемоги, треба і більше часу, і зручнішої нагоди, бо вони не є єдиним цілим, а взяті на службу й оплачені тобою; хтось третій, якого ти поставив їхнім командиром, не може зразу набути такої ваги, щоб тобі шкодити. Взагалі наймані війська небезпечні своєю боягузливістю, а підсобні — своєю доблестю.
Ось чому будь-який мудрий Державець завжди обходився власними силами і волів зазнавати поразки зі своїми, ніж перемагати з чужими, вважаючи перемогу, здобуту чужою зброєю, несправжньою. Я ніколи не побоюся послатися на Цезаря Борджу та його спосіб дії. Цей дук вступив до Романьї з підсобними військами, ведучи за собою лише французьких вояків, і взяв з ними Імолу й Форлі. Та оскільки ці загони здалися йому не вельми надійними, він удався до найманців, вважаючи їх не такими небезпечними, і найняв Орсіні та Вітеллі. Коли потім насправді вони виявилися непевними, невірними і небезпечними, він
