Читати книгу - "Жінка у вікні"

Ранок — це тутешня година пік, оскільки агорафоби часто відчувають гострий неспокій одразу після прокидання. І справді, сьогодні у нас тут затор. Дві години я пропоную всім розраду й підтримку; раджу користувачам відповідні ліки (цими днями я віддаю перевагу іміпраміну[106], хоча і ксанакс[107] ніколи не виходить з моди); модерую суперечку з приводу (безперечних) плюсів аверсивної терапії; дивлюся, на прохання «Ямочки2016», відео, де кіт грає на барабанах.

Я вже збираюся виходити і заскочити на шаховий форум, помститися за суботні програші, коли на екрані спалахує віконце з повідомленням.

ДискоМайкі: Ще раз дякую за твою допомогу вчора, док.

Панічний напад. Я майже годину вистукувала по клавіатурі, поки «ДискоМайкі», як він каже, «дурів».

доктор_тут: До твоїх послуг. Зараз краще?

ДискоМайкі: Набагато.

ДискоМайкі: Пишу, т-щ я зараз спілкуюся з однією леді, яка тут новенька, і вона цікавиться, чи є тут якісь професіонали. Кинув їй твої ЧаПи[108].

Направлення. Я дивлюсь на годинник.

доктор_тут: Я не знаю, чи матиму багато часу сьогодні, але направ її до мене.

ДискоМайкі: Чотко.

«ДискоМайкі» покинув чат.

За мить вискакує інше вікно з повідомленням. «БабуняЛіззі». Я клацаю на її ім’я, переглядаю профіль користувачки. Вік: сімдесят. Місце проживання: Монтана. Реєстрація: два дні тому.

Кидаю ще один погляд на годинник. Шахи почекають заради сімдесятирічної з Монтани.

Рядок тексту внизу екрана повідомляє, «БабуняЛіззі набирає повідомлення». Я чекаю, чекаю, чекаю; вона або вбиває довге повідомлення, або у нас занедбаний випадок стариту[109]. Мої батьки штрикали по клавіатурі вказівними пальцями, ніби фламінго, що бредуть мілководдям; не менше тридцяти секунд потрібно було, щоб вистукати «привіт».

БабуняЛіззі: Доброго вам дня!

Приязна. Не встигаю відповісти, як:

БабуняЛіззі: ДискоМайкі дав мені ваше ім’я. Дуже потрібна порада!

БабуняЛіззі: Шоколад також, але це вже інше питання…

Нарешті мені вдається вклинитись.

доктор_тут: Привіт! Ви новенька на цьому форумі?

БабуняЛіззі: Саме так!

доктор_тут: Сподіваюсь, ДискоМайкі гостинно вас зустрів.

БабуняЛіззі: Так, звичайно!

доктор_тут: Чим можу допомогти?

БабуняЛіззі: Ну, думаю, із шоколадом ви мені допомогти не зможете, я боюся!

Вона така перезбуджена чи нервується? Я чекаю.

БабуняЛіззі: Справа в тому…

БабуняЛіззі: І мені не хочеться про це говорити…

Барабанні дрібушки…

БабуняЛіззі: Я не можу вийти з дому вже цілий місяць.

БабуняЛіззі: І саме в ЦЬОМУ проблема!

доктор_тут: Мені шкода це чути. Можна називати вас Ліззі?

БабуняЛіззі: Еге ж.

БабуняЛіззі: Я живу в Монтані. По-перше, я бабуся, а по-друге, вчителька мистецтва!

До цього ми ще дійдемо, та поки що:

доктор_тут: Ліззі, з вами траплялося щось незвичайне місяць тому?

Пауза.

БабуняЛіззі: Помер мій чоловік.

доктор_тут: Розумію. Як його звали?

БабуняЛіззі: Річард.

доктор_тут: Мені дуже шкода, Ліззі. Так звали мого батька також.

БабуняЛіззі: Ваш батько помер?

доктор_тут: Вони з мамою померли 4 роки тому. У неї був рак, а потім, через 5 місяців, у нього стався інсульт. Та я завжди вірила, що найкращих людей звуть Річардами.

БабуняЛіззі: Як і Ніксона!!![110]

Добре; з’являється взаєморозуміння.

доктор_тут: Скільки років ви були в шлюбі?

БабуняЛіззі: Сорок сім років.

БабуняЛіззі: Ми познайомилися на роботі. КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ, МІЖ ІНШИМ!

БабуняЛіззі: Він викладав хімію. Я викладала мистецтво. Протилежності притягуються!

доктор_тут: Вражаюче! У вас є діти?

БабуняЛіззі: У мене двоє синів та троє онуків.

доктор_тут: Ціла купа хлопчаків.

БабуняЛіззі: І не кажіть!

БабуняЛіззі: Скільки я всього надивилася!

БабуняЛіззі: А скільки нанюхалася!

Я відзначаю її тон, жвавий та наголошено оптимістичний; вивчаю мову, неформальну, але впевнену, ретельну пунктуацію, нечасті помилки. Вона розумна, товариська. І педантична — вона прописує літерами числа, не використовує скорочень, хоча, можливо, це вікова особливість. Що б там не було, вона одна з дорослих, з якими я можу працювати.

БабуняЛіззі: А ВИ — хлопець, між іншим?

БабуняЛіззі: Вибачте, якщо так, просто дівчата також бувають лікарями! Навіть тут, у Монтані!

Я усміхаюся. Вона мені подобається.

доктор_тут: Я й справді докторка.

БабуняЛіззі: Чудово! Побільше б таких!

доктор_тут: Скажіть, Ліззі, що відбулося від часу смерті Річарда?

І вона розповідає. Оповіла, як після закінчення похорону їй було страшно вивести присутніх за двері; оповіла, що потім здавалося, «ніби зовнішній світ намагається проникнути в мій дім», тому вона затягнула жалюзі; оповіла про своїх синів, які живуть далеко, на південному сході, які вони збентежені, як тривожаться.

БабуняЛіззі: Мушу вам сказати, без жартів, що це дуже сумно.

Час засукати рукави.

доктор_тут: Звісно ж, сумно. Справа в тому, що смерть Річарда серйозно змінила ваш світ, але зовнішній світ пішов далі без нього. Це дуже важко прийняти та змиритися із цим.

Я чекаю відповіді. Нічого.

доктор_тут: Ви згадали, що не чіпали ніякі речі Річарда, і я це розумію. Та я б хотіла, щоб ви задумалися над цією ідеєю.

Абсолютна тиша.

А тоді:

БабуняЛіззі: Я така вдячна, що знайшла вас. Справді-справді.

БабуняЛіззі: Так кажуть мої онуки. У «Шреку» почули. Справді-справді.

БабуняЛіззі: Чи можна буде з вами ще поспілкуватися пізніше?

доктор_тут: Справді-справді!

Не стрималась.

БабуняЛіззі: Я справді-справді (!!) вдячна ДискоМайкі за те, що направив мене до вас. Ви просто золотце.

доктор_тут: Рада вам допомогти.

Я чекаю, доки вона вийде, але жінка продовжує щось набирати.

БабуняЛіззі: Щойно зрозуміла, що навіть не знаю, як вас звуть!

Я вагаюсь. Нікому на «Агорі» я не називала свого імені, навіть Саллі. Не хочу, щоб хтось мене знайшов, пов’язав моє їм’я з професією та вирахував мене, викрив мене. Однак щось в історії Ліззі зачепило моє серце: літня вдова, самотня та без найближчої людини, надягає маску сміливості під важкістю цих небес. Вона може жартувати скільки завгодно, та вона прикута до дому, і це страшно.

доктор_тут: Мене звуть Анна.

Я вже готуюся виходити, коли останнє повідомлення випливає на екрані.

БабуняЛіззі: Дякую вам, Анно.

БабуняЛіззі покинула чат.

Я відчуваю, як у венах вирує кров. Я комусь допомогла. Я зав’язала контакт. Тільки об’єднуйтесь. Де я це чула?[111]

Я заслужила випити.

14

Я спускаюся на кухню й дорогою викручую шию, слухаю, як хрускотять кістки. Раптом щось впадає мені у вічі: з темних заглибин у стелі, із самого вершечка сходового колодязя на три поверхи вище, на мене дивиться темна пляма — з люка, що веде на дах, як мені здається, просто біля стельового вікна.

Я стукаю до Девіда.