Читати книгу - "В’язень Неба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гнітюче відчуття охопило мене, розтікаючись усередині, наче краплина олії в чистій воді.
– Я не впевнений, що ти мені допоміг, Ферміне.
Товариш знизав плечима, потім узяв коробку з книжками, підійнявся східцями і зник із очей.
Решту ранку ми були зайняті поточними справами в книгарні. Порозмірковувавши над випадком із листом, за кілька годин я вирішив, що Фермін має цілковиту рацію. Щоправда, незрозумілим лишалося, у чому саме він мав рацію: в тому, що треба довіритися коханій жінці й нічого їй не казати, чи в тому, що треба піти до того поганця й віддухопелити його. Календар над прилавком повідомляв, що сьогодні двадцяте грудня. У мене лишався рівно місяць, щоб вирішити це питання.
День минав жваво, продажі були скромними, однак безперервними. Фермін знай вихваляв батька за таку вдалу вигадку з вертепом і маленьким Ісусиком, що скидався на учасника баскських богатирських ігор.
– Оскільки я бачу, що в торгівлі ви справжній фахівець, то полишаю вас і йду до підсобки, щоб дати лад тим книжкам, які днями передала нам удова.
Скориставшись нагодою, я пішов за Ферміном до підсобного приміщення й запнув за спиною завісу. Товариш глянув на мене дещо стривожено, і я примирливо всміхнувся до нього.
– Я просто хочу тобі допомогти.
– Як собі знаєш, Даніелю.
Якийсь час ми мовчки розпаковували коробки, діставали звідти книжки й викладали їх стосами, сортуючи за жанрами, станом і розмірами. Фермін не розтуляв рота й уникав мого погляду.
– Ферміне…
– Я ж уже сказав тобі: немає потреби хвилюватися через той лист. Твоя дружина не якась там хвойда, і того дня, коли вона вирішить кинути тебе – дай Боже, щоб цей день ніколи не настав, – вона скаже тобі про це навпрямець, без цих дешевих інтриг.
– Я зрозумів тебе, Ферміне. Але мова не про те.
Товариш скинув на мене смутним поглядом, зрозумівши, куди я веду.
– Я подумав собі, що сьогодні після роботи ми з тобою могли б сходити кудись повечеряти, – почав я. – А заразом і побалакати про справи. Про того вчорашнього відвідувача. І про те, що тебе так непокоїть. Бо ж я нюхом чую, що тут є якийсь зв’язок.
Фермін поклав на стіл книжку, з якої витирав пил, пригнічено глянув на мене й зітхнув.
– Я вскочив у халепу, Даніелю, – нарешті промимрив він, – із якої не знаю, як виплутатися.
Я поклав руку йому на плече. Під робочим халатом відчувалися самі лише кістки та шкіра.
– Дозволь у такому разі допомогти тобі. Тягар легше нести вдвох.
Він поглянув на мене очима людини, що опинилася в безвиході.
– Ми з тобою вибиралися ще й не з таких неприємностей, хіба ж ні? – умовляв я товариша.
Фермін гірко всміхнувся, не надто переконаний моєю оцінкою становища.
– Ти добрий друг, Даніелю!
«Навіть наполовину не такий добрий, як ти того заслуговуєш», – подумав я.
12
На той час Фермін далі проживав у старому пансіоні на вулиці Хоакіна Кости, де, як мені стало відомо з надійного джерела, усі інші мешканці в таємній тісній співпраці з Росіїто і її колегинями готували моєму другові парубоцьку вечірку, що мала ввійти в історію. Фермін уже чекав на мене біля під’їзду, коли я зайшов по нього після дев’ятої.
– Правду кажучи, мені не дуже хочеться їсти, – повідомив він, побачивши мене.
– Шкода. А може, все ж підемо в «Кан Льюїс», – запропонував я. – Сьогодні в них має бути відварний нут і капіпота[24]…
– Що ж, гаразд, – погодився Фермін. – Смаковита потрава – неначе розквітла дівчина, не годиться марнувати нагоду її покуштувати.
Узявши собі за девіз цю перлину з полиці афоризмів неперевершеного дона Ферміна Ромеро де Торреса, ми прогулялися до ресторану, що його мій товариш вважав за найкращий не лише в Барселоні, а й узагалі мало не в усьому світі. «Кан Льюїс» розміщувався в будинку номер сорок дев’ять на вулиці Сера, за крок від притонів Равалю. Скромний на вигляд, з атмосферою вуличних вистав, просякнутою таємницями колишньої Барселони, ресторан пропонував пречудову кухню, прекрасні обслуговування й ціни, які навіть для нас із Ферміном були прийнятними. Посеред тижня вечорами тут збиралися богемні завсідники – театрали, літератори та інші божі створіння, заможні й не дуже, що дружно підносили келихи.
Зайшовши до ресторану, ми зустріли постійного відвідувача нашої книгарні, професора Альбуркерке, що вечеряв за барною стійкою, гортаючи газету. Місцевий учений, викладач філологічного факультету, тонкий критик і публіцист, він почувався тут як удома.
– Радий вас бачити, професоре, – привітався я, проходячи повз нього. – Коли це вже ви навідаєтеся до нас, щоб поповнити ваші запаси харчу для душі? Адже на самих тільки некрологах у «Ванґуардії» довго не протягнеш.
– Та треба буде якось до вас зазирнути. Мене вже аж верне від усіх тих дипломних. Я стільки начитався тих нісенітниць, які понаписували теперішні чванькуваті шмаркачі, що, здається, в мене починає розвиватися дислексія[25].
Тої миті офіціант подав йому на десерт пишний округлий флан[26], який, похитуючись, пускав сльозинки паленого цукру й точив ніжні пахощі ванілі.
– Це все забудеться, щойно ваше добродійство покуштує цієї дивовижної страви, що колихається так сласно, наче перса доньї Маргарити Ширґу[27], – промовив Фермін.
Професор поглянув на свій десерт у світлі такого порівняння й кивнув, зачарований прекрасним видовищем. Ми лишили вченого мужа насолоджуватися цукрованими принадами театральної примадонни, а самі влаштувалися за затишним столиком у дальньому кутку зали. Невдовзі нам принесли розкішну вечерю, яку Фермін завзято й пожадливо вмолов, наче яка молотарка.
– А ти казав, що не маєш апетиту, – зауважив я.
– Це все м’язи, вони потребують калорій, – пояснив товариш, до блиску підчищаючи тарілку останньою скибкою хліба, що лишилася в хлібниці, хоча мені здалося, що причиною був не голод, а непогамовна тривога, що пожирала самого Ферміна.
Пере, офіціант, що нас обслуговував, підійшов, щоб дізнатися, чи все гаразд, і, побачивши те спустошення, яке вчинив Фермін, простягнув йому десертне меню.
– Не бажаєте завершити трапезу чимось солоденьким, маестро?
– А принесіть-но мені два ваших фірмових флани, таких, як оце я щойно бачив. Тільки, якщо можна, прикрасьте кожен гарною стиглою вишенькою, – попрохав мій товариш.
Пере прийняв замовлення й розповів, що власник ресторану, почувши, як Фермін вихваляє пругкі принади флана за допомогою такого влучного порівняння, вирішив назвати цю страву «Маргаритою».
– Мені тільки каву з молоком, – сказав я.
– Десерт і кава – за рахунок закладу. Хазяїн пригощає, – повідомив Пере.
Ми подякували, здійнявши келихи з вином у напрямку власника ресторану, який
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В’язень Неба», після закриття браузера.