Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Потіній (не тямлячи себе). Так… Але… але ж…

Цезар. Що ти хочеш сказати, друже мій?

Потіній. Ти виганяєш нас на вулицю з нашого власного будинку. І з величним виглядом заявляєш нам, що ми можемо йти. Це ви повинні піти.

Цезар. Твої друзі на вулиці, Потінію. Тобі там буде спокійніше.

Потіній. Це підступ. Я опікун царя. Я звідси кроку не ступлю. Я тут по праву. А де воно — твоє право?

Цезар. Воно в піхвах Руфія. Потінію. І мені не втримати його там, якщо ти надто зволікатимеш.

Обурений рокіт.

Потіній (з гіркотою). І це римська справедливість!

Теодотій. Але не римська вдячність, гадаю?

Цезар. Вдячність? Хіба я чимось завинив перед вами за яку-небудь послугу, панове?

Теодотій. Хіба життя Цезаря таке нікчемне в його очах, що він забуває, що ми врятували його?

Цезар. Моє життя? І це все?

Теодотій. Твоє життя, твої лаври, твоє майбутнє.

Потіній (з відчаєм). Тоді я востаннє звертаюся до справедливого Цезаря. Я покличу свідка, щоб довести, що коли б не ми, то Цезар був би тепер у руках римської окупаційної армії, якою командує найбільший полководець у світі! (Гукає через лоджію). Гей, сюди, Люцію Септімію! (Цезар здригається, глибоко схвильований). Коли мій голос може досягнути до тебе, то прийди й посвідчуй перед Цезарем.

Цезар (щулячись). Ні, ні!

Теодотій. Так, кажу я. Нехай військовий трибун дасть своє свідчення.

Через лоджію входить Люцій Септімій; це чисто виголений стрункий атлет, приблизно років сорока, із симетричними рисами обличчя, енергійним ротом, гарним тонким римським носом; він одягнутий в одежу римського воєначальника і стає віч-на-віч з Цезарем, який на мить закриває обличчя плащем; потім, опанувавши себе, опускає плаща і з гідністю дивиться трибунові в обличчя.

Потіній. Дай своє свідчення, Люцію Септімію. Цезар прийшов сюди, переслідуючи свого ворога. Чи давали ми притулок його ворогові?

Люцій. Щойно нога Помпеєва торкнулася єгипетської землі — голова його злетіла під ударом мого меча.

Теодотій (з гадючим злорадством). На очах його жінки й дітей! Запам’ятай оце, Цезарю! Вони бачили це з корабля, з якого Помпей тільки-но висів. Ми дали тобі повну й солодку помсту.

Цезар (з жахом). Помсту!

Потіній. Нашим першим даром тобі, коли твоя ґалера увійшла не рейд, була голова твого суперника, що змагався в тобою за панування над світом. Будь свідком, Люцію Септімію, хіба це не так?

Люцій. Це так. Оцією самою рукою, що забила Помпея, я поклав його голову до ніг Цезареві.

Цезар. Убивцю! Ти так само вбив би й Цезаря, якби Помпей став переможцем під Фарсалою.

Люцій. Горе переможеним, Цезарю! Коли я служив у Помпея, я вбивав людей не гірших за нього лише тому, що він був переможцем. Нарешті прийшла і його черга.

Теодотій (підлесливо). Вчинок цей був не твоїм, Цезарю, а нашим, правдивіше — моїм, бо його вчинили за моєю порадою. Нам ти завдячуєш тим, що врятував свою репутацію бути милосердним і одночасно помстився.

Цезар. Помста! Помста! О, якби я тільки міг принизитися до помсти, то чого б я тільки не вимагав од вас, як ціну крови за цього вбитого чоловіка? (Вони відсуваються, вражені й зніяковілі). Чи не він був моїм зятем, моїм найдавнішим другом, владарем великого Риму протягом двадцяти літ, побудником перемог протягом тридцяти літ? Чи не ділився я з ним, як римлянин, його славою? Хіба ми створили долю, що примусила нас боротися за панування над світом? Чи я, Юлій Цезар, вовк, що ви кидаєте мені сиву голову старого воїна, увінчаного лаврами переможця, могутнього римлянина, забитого оцим загрубілим головорізом, і потім вимагаєте моєї подяки за це! (Звертаючись до Люція). Вийди, ти сповняєш мене жахом.

Люцій (холодно й безстрашно). Пфа! Ти бачив одрубані голови раніше, Цезарю, і відрубані праві руки також, думається мені; цілі тисячі їх — у Ґаллії, після того, як ти переміг Верцинґеторикса. Помилував ти його з твоїм уславленим милосердям? Чи це було помстою?

Цезар. Ні, клянусь богами! Коли б тільки це було помстою! Помста, принаймні, властива людині. Ні, кажу я: оці відрубані праві руки і цей хоробрий Верцинґеторикс, так підло задушений в підземеллі під Капітолієм, були (насмішкувато і здригаючись) мудрою суворістю, потрібним захистом республіки, обов’язком перед державою, — ці ж божевільства й фікції вдесятеро кривавіші, ніж чесна помста! Яким дурнем я був тоді! Тільки подумати, що життя людей у руках таких дурнів! (Упокорено). Люцію Септімію, пробач мені: той, що вбив Верцинґеторикса, не повинен дорікати тому, хто вбив Помпея. Ти вільний піти з іншими. Або залишайся, якщо хочеш: я знайду для тебе місце у мене на службі.

Люцій. Боги проти тебе, Цезарю. Я йду. (Він повертається, щоб вийти через лоджію).

Руфій (охоплений гнівом, що його жертва вислизає). Це означає, що він республіканець!

Люцій (задирливо обертається на східцях лоджії). А хто ти?

Руфій. Цезарієць — як і всі воїни Цезареві.

Цезар (увічливо). Люцію, повір мені: Цезар не цезарієць. Якби Рим був справдішньою республікою — тоді Цезар був би першим із республіканців. Але ти зробив свій вибір. Прощай.

Люцій. Прощай! Ходімо, Ахілле, доки ще є час.

Цезар, побачивши, що Руфій не може перемогти свій гнів, кладе руку йому на плече й веде його назад уздовж зали, подалі від лиха; Британій супроводить їх і стає праворуч Цезаря. Цей рух приводить усю маленьку групу близько до місця, де стоїть Ахілл, що погордливо відступає й приєднується до Теодотія, — на протилежному боці кімнати. Люцій проходить побіля солдатів у лоджії. Потіній, Теодотій і Ахілл ідуть за ним разом з двірнею, надто недовірливо ставлячись до солдатів, що йдуть за цією процесією, й виходять слідом за нею, без особливих церемоній примушуючи їх рухатися вперед. Царя залишили на його кріслі жалюгідного, упертого; обличчя і пальці йому корчаться. Під час цього пересування Руфій не перестає підтримувати жваву балачку.

Руфій (в той час, як Люцій проходить). Невже ти припускаєш, що він відпустив би нас, якби наші голови були в його руках?

Цезар. Я не маю права припускати, що його вчинки негідніші за мої.

Руфій. Фа!

Цезар. Руфію, якщо я візьму за взірець для себе Люція Септімія і стану цілком подібний до нього, то чи будеш ти все-таки служити мені?

Британій. Цезарю, це нездорове міркування. Твій обов’язок щодо Риму вимагає перешкоджати його ворогам чинити йому дальші шкоди. (Цезар, що його захоплення моральними поглядами свого британського секретаря невичерпне, лагідно усміхається).

Руфій. Дарма говорити з ним,