Читати книгу - "Позивний Бандерас"

Він же слухняний військовий, який виконує накази. Треба було шукати нову тему для розмови. Адже Чорний знову взявся за фігурку, і геть забув про мене. Я помітив у кишені Чорного пачку сигарет, сів поруч на ящик, дістав свій «Парламент», який був завжди зі мною про всяк випадок, і запалив. Дим наповнив мої легені, легке приємне запаморочення та насолода від першої затяжки після того, як я давним-давно покинув палити, розповзлися по всьому тілу.

– Красива фігурка, схоже на лелеку,– промовив я, випустивши струминку диму.

– Так і є,– відповів Чорний, не піднімаючи на мене очей.

– Раніше їх тут багато було,– зробив я спробу зацікавити Моляра.

– Звідки знаєш? Невже місцевий? – Чорний уперше із цікавістю подивився на мене.

– Так, колись тут пацаном у войнушку грав. Не думав, що прийде час, і справжні міни ставитиму,– знову затягнувся я й запропонував Чорному сигарети. Чорний відмовився, але дістав свої «Прилуки» і теж запалив. Якийсь час курили мовчки, дивлячись на дорогу, якою наближалася старенька, чорна двадцять четверта «Волга», доки врешті зупинилася на блокпосту.

– Хочеш до села сходити? – несподівано запитав Чорний, мовби готовий задовольнити моє бажання. Отже він тільки удає, буцімто слухняно виконує всі накази. Гарно вміє маскуватися,– подумав я.

– Куди ж я піду? Тепер я для них бандерівець,– із жалем у голосі відповів я, являючи йому спорідненість наших душ.

– У тебе ж і позивний «Бандера»,– Чорний глянув на мене, ніби чекаючи на відповідь. Цікаво, це він недочув мій позивний у штабному наметі чи навмисно перевіряє моє ставлення до українських націоналістів.

– Не Бандера, а Бандерас, як кіноактор,– уточнив я.– Мене так іще у школі прозвали за запальний характер. А ви звідки, товаришу майоре?

– Із Миколаєва,– не замислюючись, відповів Чорний. Або він каже правду, або добре підготовлений кадр. І українською добре спілкується. Хоча, може бути й з Миколаєва, якщо зрадник,– міркував я.

– Та що ти все – товаришу майоре, товаришу майоре. Я Саша.– Чорний відклав на ящик дерев’яного лелеку і простягнув мені для вітання руку.

– Антон,– назвався я і потиснув Чорному руку. Це було міцне і тривале рукостискання. Майор ніби вирішив таким чином продемонструвати свою силу. Здавалося, Чорний ще довго тримав би мою руку, якби не сержант у формі внутрішніх військ.

– Пане майоре, дозвольте доповісти, затримали підозрілого водія,– доповів сержант по формі. Моляр подивився у бік блокпоста де стояла «Волга».

– І що в ньому підозрілого? – запитав Чорний, скептично подивившись в очі сержанту.

– Георгіївська стрічка на лобовому склі,– упевнено відповів сержант.

Чорний загасив недопалок ногою і невдоволено підвівся.

– Вибач, капітане. Мушу працювати,– мовив і попрямував у бік «Волги».

– Служба є служба,– озвавсь я навздогін, шкодуючи, що нашу розмову урвали так невчасно, і вирішив дочекатися Чорного. Я подивився у бік «Волги», біля якої стояв опасистий чоловік, який незрозуміло як узагалі в ній уміщався. Я насилу впізнав у ньому колишнього дільничного міліціонера Бориса. Зараз йому вже, мабуть, років за п’ятдесят, підрахував я. Вигляд у нього пошарпаний, як і в його «Волги», і погладшав він чи не втричі. Борис, певно, відчув на собі мій погляд і теж обернувся у мій бік, але не впізнав мене. Мені захотілося підійти й подякувати Борисові, який двадцять років тому врятував мене від в’язниці. Але бажання відразу пропало, адже в машині була ця смугаста помаранчево-чорна стрічка. Символ належності до сепаратистів, ворогів України.

– Майор Моляр, внутрішні війська,– наблизившись до Бориса, відрекомендувався Чорний, і зазирнув у салон автомашини. Посередині скла на дзеркалі заднього огляду була прив’язана георгіївська стрічка.

– Шановний, поясніть, чому у вас на лобовому склі заборонена стрічка?

– Ким заборонена? Я закон не порушую! Сам колишній участковий. У меня дід – герой, на війні проти фашистів загинув! – агресивно російською відповів Борис. Чорний досить спокійно витримав атаку і не встряв у суперечку. Запитав лише в сержанта, чи перевірили багажник «Волги».

– Так, усе чисто. Тільки оця клята стрічка,– упевнено доповів сержант.

– Так якого біса ти мене покликав, Максим’юк? – несподівано закричав на підлеглого майор.– Конфіскував стрічку, і нехай собі їде! – віддав наказ Чорний, глянув у мій бік та якось ліниво почав відв’язувати «колорадську» стрічку.

Отже, як я й передбачав, Чорний добре сприйняв новину, що я місцевий,– розмірковував я далі. Зараз трошки нервує, можливо, через втрату ножа та конфлікт із Куполом, а може, через оцю стрічку… Я не встиг додумати свою думку, бо несподівано за своєю спиною почув стривожений голос.

– Бандерасе, а я тебе шукаю! – я обернувся й побачив Купола, який, захекавшись після бігу переводив подих.

– Кажуть, там твої хлопці з моїми зчепилися. Ходімо швидше за мною,– запропонував Купол і побіг у напрямку табору. «Тільки цього бракувало»,– устиг подумати я й побіг за Куполом.

Зиндан

Коли Бандерас із Куполом дісталися місця бійки, усе вже скінчилося. Колян лежав долілиць, зверху на ньому сидів Говерла. Час від часу Колян пручався, мов риба на суходолі, марно намагаючись вивільнитись. Велетень Говерла тримав його міцно. Ірина коротко доповіла командирам що сталося. П’яний як чіп десантник причепився до неї через те, що вона надала допомогу місцевим, а Говерла заступився за неї й показав, що сапери теж уміють битися. Купол вочевидь був роздратований чи то через свого п’яного бійця, чи то через поразку десантника у двобої із сапером. Він одразу, навіть не розмовляючи з підлеглим, наказав кинути Коляна до зиндана – ями для «аватарів», так називали бійців, яких спіймали п’яними на службі. Десантники підхопили Коляна й потягли до ями, розташованої нагорі, за наметами.

– Ідіть до дупи з вашим перемир’ям! Костяна вбили, а всім по барабану! – прокричав Колян, коли його спустили до зиндана, і зробив відчайдушну спробу видертися нагору. У мить, коли йому це майже вдалося, рука зірвалася, і Колян скотився до ями.

– Відпочинь, аватаре! – владно наказав підлеглому Купол.

– От сепари попруть, а де захисники? В ямі! – зі злістю озвався десантник, не бажаючи визнавати свою провину.

– Охолонь, захиснику. Завтра поговоримо,– пробурмотів собі під ніс командир і відійшов від ями. Десантники миттєво накрили зиндан власноруч зробленою дерев’яною решіткою. Колян, упокорившись, сів у кутку й розпачливо обхопив голову руками. Купол підійшов до Бандераса, Говерли, Моремана та Ірини, що стояли біля зиндана.

– Вправний у тебе боєць, Бандерасе. З такими навичками йому б у десанті служити,– зробив комплімент Купол і зміряв сяючого Говерлу з ніг до голови. Бандерас теж мовчки подивився на