Читати книгу - "Як насолоджуватися життям і отримувати задоволення від роботи"

Мена до берегів Міссісіпі дзвонили церковні дзвони і палали багаття. Та через шість тижнів після отримання цієї визначної перемоги героя Півночі Гранта було заарештовано і усунуто від командування армією. Він ридав від приниження та відчаю. Чому ж генерала Сполучених Штатів Гранта заарештували на вершині слави? Переважно тому, що він пробудив заздрість у своїх зарозумілих начальників.

Якщо вас обурює несправедлива критика...

Пам'ятайте, що несправедлива критика — це зазвичай прихований комплімент. Ніхто ніколи не б'є мертвого собаку.

Розділ 7

Зробіть це — і критика вас не зачепить

дного разу я брав інтерв'ю в генерал-майора Смедлі Батлера на прізвисько Старий Всевидяче Око. Старий «пекельний диявол» Батлер! Колоритна особа і відчайдушний генерал, який керував морським флотом Сполучених Штатів.

Батлер розповів мені, що коли він був молодим, то будь-що прагнув стати відомим. Йому хотілось справляти на всіх приємне враження. Найменша критика пригнічувала його та примушувала страждати. Проте тридцять років у морському флоті зробили його товстошкірим. «Мене сварили і ображали, — згадує він, — лаяли пройдисвітом, зрадником, нікчемою. Наді мною знущалися справжні знавці своєї справи. Мене узивали усіма можливими поєднаннями нецензурних слів, відомих в англійській мові. Чи звертав я на це увагу? Хе! Коли я чую, як хтось мене паплюжить, я навіть не повертаю голови, щоб подивитися на кривдника».

Можливо, Старий Всевидюче Око був надто байдужим до критики, але одне можна сказати напевно: більшість людей дуже близько бере до серця навіть незначні кпини і шпильки. Пригадую, як багато років тому кореспондент газети «Нью-Йорк Сан» відвідав показове заняття на моїх курсах для дорослих і написав злу сатиру на мене та мою роботу. Чи був я в нестямі від люті? Та я сприйняв це як особисту образу! Я зателефонував Джилу Ходжесу, голові виконавчого комітету газети «Нью-Йорк Сан», і зажадав, щоб він опублікував статтю зі справжніми фактами, а не той безглуздий пасквіль. Я був налаштований добитися відповідного покарання за скоєний злочин.

Зараз мені соромно за те, як я тоді поводився. Тепер я розумію, що більшість людей, які купили ту газету, навіть не читали статтю про мене. А ті, що прочитали, сприйняли її як безневинний жарт. А ті, хто потай зловтішалися, за кілька тижнів уже забули про цю статтю.

Тепер я усвідомлюю, що людям нема діла до мене чи до вас, і їм байдуже, що про нас говорять. Вони думають про себе — вранці, вдень і ввечері. Найменший головний біль непокоїтиме їх в тисячу разів більше, ніж звістка про вашу смерть.

Навіть якщо один із шести найкращих друзів оббрехав вас, висміяв, зрадив, встромив вам в спину ніж і продав за тридцять срібняків, припиніть жаліти себе. Згадайте: майже те саме трапилось з Ісусом. Один із його дванадцяти найбільш відданих друзів став зрадником за винагороду, яка в перерахунку на наші гроші дорівнює дев’ятнадцяти доларам. Ще один із дванадцяти найближчих соратників Ісуса привселюдно відступився від нього, як тільки той опинився в біді, тричі проголосив, що взагалі не знає Ісуса, й навіть присягнувся в цьому. І це трапилось з Ісусом. То чому ж нам слід сподіватись на кращу долю?

Я вже давно зрозумів, що не в силах заборонити людям критикувати мене, але можу зробити щось значно важливіше: вирішити, чи варто мені реагувати на несправедливі звинувачення.

Хочу прояснити ситуацію: я не закликаю вас нехтувати будь-якою критикою. Йдеться про ігнорування лише несправедливої критики. Якось я запитав у Елеонори Рузвельт, як вона реагує на несправедливу критику, якої на її адресу було більш ніж вдосталь. Напевно, у неї було більше відданих друзів і затятих ворогів, ніж у будь-якої іншої жінки, що жила в Білому домі.

Елеонора Рузвельт розповіла мені, що замолоду була надто сором’язливою і дуже непокоїлася через те, що про неї кажуть інші люди. Вона так боялася критики, що одного дня попросила поради у своєї тітки, сестри Теодора Рузвельта. Вона запитала в неї: «Тітонько Бай, я хочу вчинити так-то і так-то. Але я боюсь, що мене критикуватимуть».

Сестра Тедді Рузвельта подивилась їй у вічі й відповіла: «Ніколи не переймайся тим, що про тебе кажуть люди, якщо ти переконана, що чиниш вірно». Елеонора Рузвельт розповіла, що кілька років потому, коли вона потрапила в Білий дім, та порада стала їй у великій нагоді. За її словами, єдиний спосіб уникнути будь-якої критики — це уподібнитись до порцелянової статуетки і все життя простояти на полиці. «Робіть те, що підказує вам ваше серце. Критики вам все одно не уникнути. Вас засуджуватимуть за те, що ви зробили, і за те, чого не зробили». Ось її порада.

Коли покійний Метью С. Браш був президентом Американської міжнародної корпорації, я запитав його, чи був він чутливим до критики. І він відповів: «Так, особливо в юності. У ті часи я прагнув, щоб наші працівники вважали мене бездоганним. Мене вкрай непокоїло, якщо це було не так. Зазвичай я намагався задобрити того, хто першим виступав проти мене, але те, що я налагоджував стосунки з цією людиною, починало дратувати якогось іншого співробітника. Тоді я кидався залагоджувати справи і з ним, викликаючи цим самим незадоволення нових недоброзичливців. Зрештою я зрозумів: що більше я намагаюся втихомирити чиїсь ображені почуття, щоб уникнути критики на свою адресу, то більше ворогів собі наживаю. Отож я сказав собі: „Якщо ти піднімешся над натовпом, тебе будуть засуджувати. Так що звикай до цього“.» Мені це дуже допомогло. З того часу я взяв собі за правило робити все, що в моїх силах, а потім розкривати свою стару парасольку, щоб краплі критики стікали на землю, а не мені за комір.

Здається, Дімс Тейлор пішов іще далі: він дозволяв критиці стікати по своїй шиї, а сам публічно кепкував з усього цього. Якось він вів передачу в перерві між недільними радіотрансляціями концертів симфонічного оркестру Нью-Йоркської філармонії. На його адресу надійшов лист від однієї жінки. Вона називала його «брехуном, зрадником, зміюкою та ідіотом». Ось що містер Тейлор написав із цього приводу в своїй книзі «Про людей і музику»: «Я мав підозри, що їй було все одно, що писати». Під час свого наступного виходу в ефір містер Тейлор зачитав цього листа по радіо мільйонам слухачів і через кілька днів отримав іншого листа. «Та сама леді виражала своє непохитне переконання в тому, що я все ж таки брехун, зрадник, зміюка та ідіот», — пише