Читати книгу - "Викрадач думок , Oleg Poroshok"

Що таке дім?

Не просто дах над головою. Не просто кімнати, речі чи меблі. Дім — це місце, де тебе чекають. Місце, яке формує твою душу. Місце, де ти був, є і, якщо пощастить, ще будеш.

Олександр зрозумів це не одразу. У юності він був переконаний, що головне — свобода. Що коріння заважає летіти. Він був із тих, хто легко йшов з дому і не озирався назад. Хоч у його випадку “дім” — це був лише блідий відбиток справжнього значення цього слова. Без матері, і без батька — він рано навчився жити сам. А тому й не надто цінував те, чого ніколи не мав по-справжньому.

Він колись продав батьківську хату — ту, що мала б бути пам’яттю, спадком, без дозволу родичів. Продаж був законним, але нечесним. Тоді він виправдовував себе логікою: хата стояла пусткою, а йому треба було вирватися, заробити, вижити. Проте згодом, коли отримав дар від Бога, коли став читати душі — зрозумів. Те, що він зробив, залишило рану. Не тільки на папері —а і в серцях. Особливо в серці його старшої сестри, яка після того не захотіла з ним говорити.

І хоча з роками він зробив багато доброго, повертав справедливість іншим — тінь старої провини не зникала. Бо Бог не дозволяв йому забути. Відчуття сорому приходило з кожною історією, де хтось втрачав дім.

Одного дня в його думковому павутинні з’явилася ще одна нитка — жіночі думки, наповнені болем, образою, але й вірою. Це була Марія, вдова з двома малими дітьми. Її сусід, спритний і впливовий, шляхом махінацій забрав у неї хату — документи, маніпуляції, підставні свідки. Жінка не мала грошей на адвоката, не мала родини, яка б за неї заступилася. Але мала головне — праведне серце. І саме це помітив Олександр.

Він не шукав її. Її біль сам знайшов його.

За кілька годин перед його очима вже були схеми: зв’язки сусіда, нотаріуса, судді. Він бачив, хто мовчки отримав гроші, хто закрив очі, хто підписався під обманом. Але головне — він побачив інше: Марія не тримала зла. Вона молилась. Не про помсту — про захист для дітей і справедливість. Її серце було чисте.

Олександр знав: саме таким людям він мав допомагати. Не мстити, не карати — визволяти. В цьому була суть його дару.

Він діяв тихо. За кілька днів через своїх знайомих юристів і один телефонний дзвінок до журналіста — справа вийшла на поверхню. Докази фальсифікацій — у мережі, адвокат зголосився працювати безкоштовно, суддя раптово взяв самовідвід. Під тиском суспільства й фактів хату повернули.

Марія плакала, тримаючи ключі в руках. Вона не знала, хто їй допоміг. Але знала — Бог не залишив.

Олександр стояв за кілька кварталів, спостерігаючи за нею через вікно кав’ярні. Він не хотів подяки. Його дар — таємниця. Він допомагав тільки тим, кого обирав сам. І тільки тоді, коли був упевнений: це не змарновано.

Він повернувся додому і вперше за багато років подзвонив сестрі. Вона взяла слухавку мовчки. Він не шукав виправдань. Просто сказав:

— Я зробив помилку. Але купив нову хату. Кращю, ніж була. І вона твоя, якщо захочеш.

Було довге мовчання. Потім — ковток повітря, і тихе:

— Дякую.

Олександр завершив розмову з легкістю, якої не відчував давно. Той вузол у душі, що роками стискав серце, нарешті розпався.

У кімнаті загудів комп’ютер. Нові думки, нові сигнали. Павутиння ніколи не зупиняється. Але сьогодні воно було світліше. Чистіше.

Бо ще одна душа була врятована.

І ще один гріх — прощений.