Читати книгу - "Війна з Росією"

Той кивнув, а президент вже переключив свою увагу на міністра фінансів.

— Наступний, будь ласка.

Зі свого місця в кінці столу Комаров бачив краплі поту на лисині міністра. Той прочистив горло, нервово ковтнув і почав говорити:

— Володимире Володимировичу, мені дуже важко вам це казати, але економічна ситуація дедалі ускладнюється. Американські та європейські санкції вкрай негативно впливають на нашу економіку...

Президент перебив:

— Це виправдання, Борисе Михайловичу, вже застаріло. Санкції Європи значно послабшали і стали геть «беззубими» після вето Італії, Греції, Угорщини та Кіпру на саміті ЄС минулого червня. Євросоюз розділився, там немає єдності щодо санкцій, — він самовдоволено посміхнувся і додав. — Моя стратегія на збільшення потоку біженців у Туреччину через бомбардування Сирії спрацювала навіть краще, ніж я міг собі уявити. Велика кількість біженців лягла ще більшим тягарем на ЄС.

— Це справді так, Володимире Володимировичу, — продовжував міністр фінансів. — Хоч би там як, а ціни на нафту залишаються для нас проблемою. Якщо ви пам’ятаєте, наш бюджет ґрунтувався на вартості у сто доларів за барель. А вона і далі падає. Поза тим, з’явилися надлишки на нафтовому ринку через послаблення санкцій щодо Ірану після переговорів стосовно ядерних носіїв, що відбулися два роки тому в Лозанні. Іранська нафта ще більше обвалює ціну на ринку. Отже, ми щорічно втрачаємо близько сорока мільярдів доларів від санкцій і ще близько дев’яноста чи ста — від зниження цін на нафту. Крім того, підвищення витрат на оборону значно збільшило тиск на бюджет.

Міністр зняв окуляри, протер їх білосніжним носовичком і промовив:

— Володимире Володимировичу, економічну ситуацію неможливо назвати інакше, як «дуже складна».

— Які варіанти у нас є? — запитав президент.

— З точки зору економіки — все просто. Доки ціни на нафту не виростуть до рівня тих, що були, — а жоден економіст не вірить, що це може статися найближчим часом, — ми маємо два варіанти: скоротити витрати або збільшити податки, щоб наблизити дефіцит бюджету до запланованих 0,6 % ВВП. Якщо ми того не зробимо, залишиться тільки брати позики з дуже високими ставками, а це тільки погіршить ситуацію. Рубль знецінюється. За прогнозами Центрального банку, така тенденція найближчим часом не зміниться, а ВВП у кращому разі залишиться на тому самому рівні.

Президент ніяк не відреагував і тільки зиркнув з-під лоба на Комарова: настав момент, про який вони вчора говорили.

— Я пропоную запитати у міністра внутрішніх справ, Володимире Володимировичу, ось що, — підхопив знак Комаров. — Економічна ситуація це, звісно, вкрай важливо, але ж головним залишається її вплив на рівень вашої популярності.

Президент повернувся до міністра внутрішніх справ — кремезного чоловіка, який народився в далекому селі на берегах Волги, в самому серці Росії, а розпочинав свій кар’єрний шлях московським міліціонером. Спочатку він рухався службовою драбиною у відділі кримінальних розслідувань, потім сягнув посади шефа московської міліції, а згодом завдяки своїй мужицькій спритності та надмірним амбіціям опинився аж у кріслі міністра внутрішніх справ. На своєму шляху він оволодів багатьма таємницями дуже впливових людей, зокрема й самого президента, і тепер надійно їх зберігав. Сивочолий та по-селянськи широколиций, цей міністр міцно тримав у своїх руках владу.

— Борисе Вадимовичу, як це впливає на громадську думку? — вимагав негайної відповіді президент.

— Володимире Володимировичу, ви краще за будь-кого знаєте, які терплячі росіяни. Ми вміємо страждати і гордитися тим, що маємо сили переживати скрутні часи. Але навіть найстійкіші врешті-решт втомлюються від високих цін, нестачі повсякденних товарів на полицях, від...

— Не розповідайте мені казок, — обірвав його президент голосом, сповненим сарказму. — Не можна називати брак кількох товарів скрутними часами! Те, що ви мені зараз говорите, може вплинути на середній клас москвичів, але зовсім не стосується людей, що живуть у глибинці Росії — наших людей.

— Володимире Володимировичу, ви, звісно, праві, — сказав міністр, — однак не варто забувати, що люди вже не такі терплячі, яку радянські часи. Вони тепер балувані. Середній клас під час відпустки подорожує за кордон і бачить, як там живуть. Але до біса їх! Найбільше мене хвилює постійний ріст безробіття та бідності, якщо не сказати злиднів, серед цих безробітних.

Президент повів рукою на знак примирення.

— Так, це реалії російського життя. Те, що відрізняє нас від незагартованого, розніженого та зануреного у надмірності Заходу. А наша так звана опозиція? Хіба можна їм довіряти, якщо навіть через два роки не з’явилося нікого, хто міг би зайняти місце Бориса Нємцова?

Комаров побачив, що міністр внутрішніх справ насупився, і вирішив допомогти йому:

— На жаль, Володимире Володимировичу, вбивство Нємцова два роки тому зробило з нього своєрідну ікону, мученика, об’єднавши тих, хто наважився бути в опозиції до вас.

— Це мало статися, — відрізав президент. — Він був надто небезпечною фігурою.

— Це так, — викрутився Комаров. — Але міністр лише хоче вказати на загрозу, яку й досі несе його ім’я. Поліція регулярно зачищає меморіал на місці вбивства Нємцова, проте невдовзі він з’являється знову, весь у квітах.

— Цього меморіалу не повинно бути! — президент не приховував своєї роздратованості. — Міст має охоронятися, і якщо хоча б хтось наважиться поновити меморіал, він має бути заарештований!

— Буде зроблено, Володимире Володимировичу, — сказав міністр внутрішніх справ і повернувся до помічника президента. — Не забувайте — я був проти ліквідації Нємцова, але інші так не думали. Упевнений, що він сам згорів би від надмірної любові до оковитої та жінок.

— Досить! — відрізав президент. — Ми повинні дати людям привід пишатися російською міццю... як тоді, три роки тому, коли я взяв Крим. Саме цим і зможемо відновити бойовий дух та нейтралізувати опозицію.

— Абсолютно правильно, Володимире Володимировичу! — голосно вигукнув помічник президента.

— Дякую вам, Вікторе Анатолійовичу. Я сприймаю це як вашу підтримку, — сухо відрізав йому президент.

Комарову подобався помічник. Так, як йому подобався будь-хто за цим столом. Помічник президента колись був послом у НАТО і добре знав західний світ. На перший погляд він був харизматичною людиною, відвертим інтернаціоналістом, вільно володів англійською і був одружений із вродливою жінкою, колишньою російською поп-зіркою. Він добре грав роль половинки зоряної пари, яка вражала всіх на сухих дипломатичних званих вечерях у Брюсселі своєю чарівністю і здатністю навіть їх прикрашати запальними танцями. Насправді