Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Я завжди допомагала Іммі, не тільки останнім часом.

– Авжеж, але саме після труднощів Ніно твоя підтримка виявилася особливо важливою.

Ті слова їй теж не сподобалися, вона образилася. Не хотіла, щоб її увага до Імми якимось чином була пов’язана з Ніно, нагадала мені, що завжди піклувалася про дівчинку, від самого її народження. Сказала, що робила це тому, що Тіна її дуже любила, і додала: «Можливо, Тіна любила Імму більше, аніж мене». Потім розчаровано похитала головою:

– Я тебе не розумію.

– Що саме не розумієш?

Вона розхвилювалася. Було ясно, що їй кортить щось сказати, але вона ніяк не наважується.

– Не розумію, як тобі жодного разу це не спало на думку.

– Що саме, Ліло?

Вона помовчала й врешті промовила, схиливши голову:

– Пам’ятаєш фото в «Панорамі»?

– Яке фото?

– На якому ти з Тіною, а знизу підпис, що вона – твоя донька.

– Звісно, пам’ятаю.

– Я раніше часто думала, що Тіну могли вкрасти саме через те фото.

– Тобто?

– Хотіли викрасти твою дочку, а викрали мою.

Ось що вона сказала того ранку, і мені стало ясно, що я й гадки не мала про тисячі гіпотез, здогадів, нав’язливих думок, які не давали їй спокою всі ці роки. Цей десяток років так і не зміг її заспокоїти, її мозку не вдавалося знайти тихий куточок для світлої пам’яті про доньку. Вона пробурмотіла:

– Про тебе тоді писали в усіх газетах і журналах, тебе показували по телевізору: уся така гарна, вишукано вбрана, білява. Може, хотіли вимагати викуп у тебе, а не у мене. Хтозна, тепер уже не дізнаємось. Думаєш одне, а виходить інакше.

Сказала, що обговорювала цю версію з Енцо, а той – із поліцією, казала про неї Антоніо. Але ні поліція, ні Антоніо не сприйняли її серйозно. Попри це Ліла тоді говорила про неї так, ніби знову була переконана, що так і сталося. Хтозна, скільки всього роїлося в її голові, про що я навіть не здогадувалася. Нунціатіну викрали замість моєї Іммаколати? Мій успіх став причиною викрадення її доньки? І оте її піклування про Імму було страхом за неї, намаганням захистити й врятувати? Вона гадала, що викрадачі, як тільки зрозуміють, що викрали не ту дівчинку, можуть повернутися по неї? І що ще? Якими думками й страхами була напхана її голова? І чому вона розповіла про це лише тепер? Хотіла виприснути на мене останню отруту, щоб покарати за те, що я збиралася її покинути? Тепер зрозуміло, чому Енцо від неї пішов. Жити разом із нею стало нестерпно.

Вона помітила, що я дивлюся на неї занепокоєно, і швидко змінила тему, заговорила про прочитане останнім часом. Але цього разу якось беззмістовно, від внутрішнього неспокою її обличчя перекривилося. Бурмотіла, що часом зло набуває найнесподіваніших форм. «Постав зверху церкви, монастирі, книжки, адже книжки видаються такими важливими, – промовила вона саркастично, – ти он їм усе життя присвятила! – а зло вилазить з-під підлоги, просочується там, де на нього не чекаєш». Потім заспокоїлася, знову заговорила про Тіну, про Імму, про мене, але цього разу вже примирливо, ніби вибачаючись за сказане раніше. «Коли забагато тиші, – зізналася, – мені всіляке в голову лізе, не зважай. Тільки в дешевих романах люди завжди думають про щось добре, високе, говорять правильні слова, кожен вчинок має свою причину, є герої позитивні й негативні, добрі і злі, і закінчується все добре. Можливо, Тіна повернеться вже сьогодні ввечері, а тому яка різниця, як і чому так сталося? Головне, що вона – знову тут і вибачить мені ту мить неуваги. І ти мені вибач».

Обняла мене й сказала на прощання:

– Їдь, їдь собі. Хай твої успіхи будуть ще більшими, ніж до цього! Я піклувалася про Імму ще й тому, що боялася, щоб її не забрали. А ти по-справжньому піклувалася про мого сина навіть після того, як твоя дочка його покинула. Скільки тобі довелося натерпітися через нього, дякую тобі! Я дуже втішена тим, що ми з тобою дружили багато років і дружимо й досі.

46

Версія, що Тіну могли викрасти, сприйнявши її за мою доньку, мене приголомшила. Але не тому, що я вважала її вірогідною. Мене більше вразила суміш чорних думок і почуттів, яка її виплодила, і я спробувала все проаналізувати. Мені навіть згадалося через десятки років, що з не відомих мені, суто випадкових причин (а незначні випадкові обставини завжди приховують у собі небезпечні ділянки із сипучими пісками) Ліла припинила називати доньку ім’ям моєї улюбленої ляльки, яку вона колись малою кинула до темного підвалу. Пригадую, я задумалася над цим ненадовго, трохи пофантазувала, але потім забула про це: нахилилася над темною криницею зі слабеньким вогником свічки і майже відразу відійшла. У будь-яких по-справжньому близьких стосунках завжди повно пасток, і якщо хочеш їх зберегти, треба навчитися заздалегідь ті пастки помічати й уникати їх. Я тоді так і вчинила, і мені здалося, ніби я наштовхнулася на черговий доказ того, якою складною і незвичайною є наша дружба, яким тривалим і багатогранним був Лілин біль, що так і не вгамувався і ніколи не вгамується. Я поїхала до Турина з упевненістю, що Енцо мав рацію: у тих межах, які Ліла для себе окреслила, сподіватися на спокійну старість було марно. Остання згадка про неї, що в мене залишилася: жінка п’ятдесяти одного року від народження, на вигляд років на десять більше, яку під час розмови кидає в жар, і її обличчя стає брунатним. Шия вкривається плямами, погляд каламутніє, вона хапається руками за поділ сукні й обмахується ним, показуючи мені та Іммі труси.

47

У Турині майже все було готово: я знайшла квартиру неподалік від мосту Ізабелли, перевезла туди більшу частину власних пожитків та речей Імми. Вирушили. Пригадую, як у потязі, щойно ми виїхали за межі Неаполя, моя донька, яка сиділа навпроти мене, вперше засумувала через те, що залишала місто. Я почувалася дуже втомленою через постійні роз’їзди протягом останніх місяців, через купу справ, які мені довелося владнати, через усе, що зробила, і те, що забула зробити. Я відкинулася на спинку крісла, поглянула у вікно на околиці міста і на Везувій, що віддалялися. Саме тієї миті у мене раптом промайнула думка, наче поплавок, що несподівано виринув з води на поверхню: Ліла, пишучи про Неаполь, писала про Тіну, а сам текст, зважаючи на душевний надрив, з яким він писався, мав стати справжнім шедевром.

Оте переконання несподівано прокинулося в мені й більше не минало. Протягом років у Турині, поки я керувала невеликим, але успішним видавництвом, поки я відчувала свій авторитет, що значно перевищував за