Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Нічого не знати. Солоний Вода мати човен; може, він піти водою.

— Човен коло берега, але ні мого дядечка, ні квартирмейстера ніде не видко.

— Не забитий, бо Роса бачила б. Сховалися! Червоношкірий ховатися, не соромно і блідочолий.

— Мене, Росо, турбує не сором, а те, чи вони встигли сховатися. Ваш напад був такий раптовий, такий непередбачений, Росо!

— Тускарора! — відповіла, засяявши від гордощів за таку спритність свого чоловіка, Роса.— Гостра Стріла — великий воїн.

— Але ти занадто добра й м’якосерда для такого життя, Росо. Ти не можеш бути щасливою серед таких жахних картин!

Обличчя Роси раптом спохмурніло, і Мейбл здалося, ніби з-під її брів блиснули злі іскри вогню, як у її чоловіка, і вона сказала:

— Інгіз дуже ненажерливий... Забирати мисливські угіддя, гонити шість плем’я від сходу до заходу. Злий король — злий народ. Блідочолий — дуже поганий.

Мейбл навіть уже тоді, в ту далеку добу, знала, що індіянка мовить правду, хоча й чудово розуміла, що в цьому конкретному випадкові, як і в тисячах інших подібних випадків, королеві часом приписували те, про що він сам і не підозрював. Але вона відчувала всю справедливість цього докору, тому й не намагалася виправдовуватися, тим більше, що їй боліло тепер своє.

— То що ж мені тепер діяти, Росо? — звернулася вона знову.— Ваші щохвилини можуть почати облогу блокгауза.

— Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але ж вони скоро дізнаються, а, може, вже й знають, що в блокгаузі зовсім нема залоги. Адже ж ти сама перераховувала мені, скільки в нас людей, а ти, безсумнівно, дізналася про це від Гострої Стріли.

— Г'остра Стріла знати,— відповіла Роса, підіймаючи шість пальців, щоб показати, скільки в них усіх чоловіків.— Всі червоношкірі знати. Чотири — вже нема скальп, а два ще є.

— Не згадуй мені про це, Росо! В мене кров холоне в жилах; коли я згадую про двох останніх. Ваші не можуть знати, що я тут одна; вони, мабуть, гадають, що в блокгаузі мій дядечко з квартирмейстером, і ще підпалять будівлю, аби примусити їх вийти звідси. Я чула, що пожежа в таких місцях — велика небезпека.

— Блокгауз не горіти,— спокійно запевнила її Роса.

— Ти цього не можеш знати, добра моя Росо, і я не можу їм перешкодити в цьому ділі.

— Блокгауз не горіти. Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але скажи, чому саме, Росо? Я боюся, що вони все-таки підпалять блокгауз.

— Блокгауз — мокрий, багато дощ; дерево мокрий, погано горіти. Червоношкірий знати це, добре знати, підпалити блокгауз — показати інгізи, тут є ірокези. Твій батько повернутися,— шукати блокгауз,— нема блокгауз. Ні, ні, індіян дуже хитрий, не чіпати нічого.

— Я тебе розумію, Росо, і хочу сподіватися, що твоє передбачення вірне, а щодо мого дорогого батечка, коли б йому пощастило уникнути... А може, його вже нема й на світі або його захопили в полон, Росо?..

— Батько не зачіпати, не знати, куди він піти... Вода не залишати слід, червоношкірий не може знайти. Не спалювати блокгауз, блокгауз добре, скальп не здирати.

— То ти вважаєш, що я тут зможу пересидіти, доки вернеться мій батько?

— Я не знати... Хай дочка краще сказати, коли батько повернутися назад...

Мейбл збентежилася під допитливим поглядом чорних очей індіянки: їй раптом стало недобре на душі від підозри, що її подруга намагається вивідати в неї корисну для її плем’я таємницю, яка може призвести до загибелі батька та його загону. Мейбл уже хотіла була дати якусь непевну відповідь, як раптом сильний удар у сінешні двері повернув її думки до небезпеки, що насувалася.

— Ідуть! — скрикнула вона.— А може, Росо, це мій дядечко або квартирмейстер? У таку страшну хвилину я маю впустити навіть містера М’юра.

— Чому не виглянути? Багато бійниці... Зроблено для того.

Мейбл послухалася її поради, підійшла до однієї з бійниць у піддашші, що нависало над стінами першого поверху, обережно підняла дерев’яний брусок, яким затулялася бійниця, й подивилася, що робиться, коло дверей. З того, як Мейбл жахнулася й змінилася на виду, Роса відразу догадалася, що там з’явилися воїни її племені.

— Червоношкірий! — промовила Роса і застережливо приклала до губів пальця.

— Четверо! Страшно розмальовані! З закривавленими скальпами, і Гостра Стріла з ними!

Роса кинулася в куток, де стояли рушниці, і вже схопила була одну з них, але, почувши ім’я свого чоловіка, раптом зупинилася, немовби завагавшись. Та це тривало якусь мить, бо вже наступної хвилини вона була коло бійниці, лаштуючись просунути в неї цівку рушниці; одначе Мейбл, неспроможна стримати почуття природної відрази до вбивства, схопила її за руку.

— Ні, ні, не треба, Росо! — промовила вона.— Не здіймай руки на свого чоловіка, ліпше хай я помру.

— Не вбивати Гостра Стріла,— відказала Роса, мимохіть чомусь здригнувшись.— Зовсім не вбивати червоношкірий воїн. Тільки лякати.

Зрозумівши намір індіянки, Мейбл не стала перешкоджати їй. Тим часом Роса просунула в проріз цівку рушниці і, зашарудівши нею, аби привернути увагу своїх одноплемінників, потягла за курок. Ще не відгримів постріл, а Мейбл уже дорікала своїй подрузі за вчинок, зроблений, власне, заради її ж врятування.

— Ти ж казала, що не будеш стріляти,— промовила вона.— А що, якби ти вцілила в свого чоловіка?

— Я ще не вистрілити, а вони всі втікати, відповіла Роса, сміючись, і, підійшовши до іншої бійниці, аби подивитися, що там роблять її друзі, засміялася ще веселіше.— Глянь... Поховатися кожен воїн. Думати, тут Солона Вода і квартирмейстер. Тепер вони добре остерігатися.

— Слава богу! Зараз, може, хоч буде час помолитися і не вмерти, як Дженні, що, думала тільки про життя та земні справи.

Роса поклала рушницю і сіла коло ящика, на який опустилася знесилена Мейбл, бо від раптових радощів часто настає така само фізична слабість, як і від горя. Індіянка допитливо глянула у вічі нашій героїні, і Мейбл здалося, що на обличчі Роси застиг вираз суворості і разом з тим якогось глибокого занепокоєння.

— Гостра Стріла — великий воїн,— промовила тускарорина дружина.— Всі дівчата мого плем’я дивитися на нього. Блідочола красуня теж мати око на нього.

— Росо! Що означають ці слова?.. Цей погляд?.. Що ти хочеш сказати?..

— А