Читати книгу - "Замогильні записки"

Коли постскриптум був готовий, я кинувся до пана Ленормана, мого книгаря: у нього я застав альгвасилів з поліцейським комісаром на чолі; вони попрацювали на славу – заарештували гранки і наклали печать. Не мені, що виступав проти Бонапарта, було боятися пана Деказа: я спротивився арешту і заявив, що мене, вільного француза і пера Франції, можна змусити до покори тільки силою; така виявилася, і мені довелося здатися. 18 вересня я відвідав пана Луї Марта Меньє та його колегу, королівських нотаріусів; я подав до їх контори протест і зажадав додати до паперів мою заяву щодо арешту моєї книги; я хотів відстояти права французьких громадян. Пан Бод у 1840 році наслідував мій приклад.

Потім я почав досить тривале листування з паном канцлером, паном міністром поліції та паном прокурором Белларом, яке закінчилося 9 листопада – у день, коли канцлер сповістив мене, що суд першої інстанції виніс ухвалу на мою користь, після чого я отримав арештований рукопис назад. В одному з листів пан канцлер повідомив мене про відчай, до якого довів його несхвальний відгук короля про мою брошуру. Найвищого несхвалення удостоїлися розділи, де я стверджував, що конституційній державі не потрібен міністр поліції.

Розповідаючи про життя в Генті, я показав, чого вартий був Людовік XVIII як нащадок Гуго Капета; у брошурі «Король помер: хай живе король!» я перелічив безперечні достоїнства цього монарха. Але людина складна: чому так мало правдивих портретів? тому, що в різні епохи життя модель виглядає по-різному; минуло десять років – і ось портрет уже втратив схожість.

Людовік XVIII був не надто прозорливий; він захоплювався або обурювався виключно через свавілля свого настрою. Боюся, що в релігії «найхристиянніший король», син своєї доби, бачив лише еліксир для складання монархічного приворотного зілля. Вільнодумна уява, що її він успадкував од діда, могла б викликати деякий сумнів в успіху його починань; утім, він знав собі ціну і, якщо йому траплялося на чомусь наполягати, завжди посміювався із себе, хоча й не без хвастощів. Якось я заговорив з ним про необхідність підшукати іншу дружину герцогу де Бурбону, аби не дати згаснути роду Конде: король вельми гаряче підтримав мою ідею, попри те, що згасання роду Конде дуже мало його хвилювало, але до речі заговорив і про графа д’Артуа: «Брат мій може одружитися ще раз, але на порядок престолонаступництва це не вплине: його нащадки лише продовжать молодший пагін, а мої поклали б початок старшій: я не хочу обділяти герцога Ангулемського». І він підбадьорився з виглядом гордим і веселим; проте я і в думках не мав заперечувати вищість короля хоч би в чому.

Егоїстичний і позбавлений забобонів, Людовік XVIII над усе ставив власний спокій: він підтримував своїх міністрів доти, поки більшість палати була за них; він зміщував їх, як тільки становище їхнє ставало хистким і могло загрожувати йому яким-небудь неспокоєм; він не вагаючись відступав, хай навіть для перемоги потрібно було зробити один-єдиний крок уперед. Його велич полягала в терпінні; не він ішов назустріч подіям – події поспішали назустріч йому.

Не будучи жорстоким, король не відзначався і м’якосердям; трагічні події не дивували і не зворушували його: коли герцог Беррійський попрохав короля вибачити йому за те, що вмирає і тим порушує королівський сон, Людовік XVIII коротко відповів: «Я вже виспався». Проте, наштовхуючись на спротив, ця незворушна людина скаженіла; цей холодний, бездушний монарх мав прихильності, схожі на пристрасть: так, його особливу ласку мали по черзі граф д’Аваре, пан де Блакас, пан Деказ, пані де Бальбі, пані де Кела; на жаль, у них залишилося дуже багато листів короля.

Людовік XVIII з’явився перед нами в ореолі старовинних традицій: подібно до королів минулих епох, він оточував себе фаворитами. Чи в тому річ, що в серці самотніх монархів утворюється порожнеча, яку вони поспішають заповнити прихильністю до першої-ліпшої істоти? Чи в тому, що вони шукають близькі собі, споріднені натури? Або в тому, що небеса посилають монархам, стомленим від почестей, друга-втішника? А чи в тому, що їх вабить до себе раб, відданий душею і тілом, від якого можна нічого не приховувати, раб, звичний і слухняний, як одяг або іграшка, вірний, як нав’язлива ідея, що підпорядковує собі всі почуття, думки і примхи того, хто потрапив у владу її незборимих чар? Чим нижче суспільне становище фаворита і чим ближчі його зносини з королем, тим важче дати йому відставку, бо він знає таємниці, розкриття яких зганьбило б його повелителя: цей пестунчик черпає подвійну могутність у власній підлості й у вадах володаря.

Якщо фаворитом виявляється з волі випадку велика людина, на кшталт невідступного Рішельє або незамінного Мазаріні, народи, ненавидячи їх, здобувають користь з їхньої слави і могутності: вони просто міняють жалюгідного короля, що зійшов на престол згідно із законом, на славного короля, гідного носити корону по справедливості.

Увечері того самого дня, коли пан Деказ був призначений міністром, на набережну Малаке почали з’їжджатися карети: вся знать Сен-Жерменського передмістя поспішала до салону вискочня, щоб засвідчити йому свою пошану. Хоч як би француз старався, він завжди залишиться царедворцем і догоджатиме кожному, хто має владу.

Дуже скоро у нового фаворита з’явилося багато прихильників, що наговорили на його честь бозна-скільки дурниць. У демократичному суспільстві для того, щоб жити розкошуючи, досить теревенити про свободу, оголошувати привселюдно, що ви прозріваєте майбутнє людства і прогрес суспільства, та на додачу прикрасити груди двома-трьома орденами; у суспільстві аристократичному, щоб уславитися генієм, досить грати у віст і з поважним, глибокодумним виглядом говорити загальні слова і припасені заздалегідь дотепи.

Земляк Мюрата, але Мюрата тих часів, коли він ще не став королем, пан Деказ дістався нам у спадок від матері Наполеона. Він тримався невимушено і люб’язно, ніколи не поводився зухвало, він хотів мені добра, а я не знати чому не звертав на нього уваги: звідси пішли всі мої знегоди. Мені слід було знати, що нехтувати фаворитом небезпечно. Король обдаровував його ласками і нагородами, а згодом одружив з дівчиною з дуже доброго роду, дочкою пана де Сент-Олера. Втім, пан Деказ служив монархії на совість: це він розшукав маршала Нея, коли той ховався в Овернських горах.

Вірний традиціям трону, Людовік XVIII говорив про пана Деказа: «Я підніму його на таку висоту, що йому заздритимуть найвельможніші пани». Слова ці, запозичені в іншого короля, були справжнісіньким анахронізмом: щоб піднести іншого, треба бути впевненим, що не впадеш сам,