Читати книгу - "Новини"

У салоні я пристебнув ремінь безпеки на передньому сидінні. Саша дав повний газ, агресивно вивертаючи руль, і ми помчали залитою дощем присмерковою вулицею. Я все ще не питав, куди саме ми їдемо, занурившись натомість у блокнот: перш за все — надиктувати новину. Я передивився свої записи, відмотав диктофон і почав прослуховувати запис, то пришвидшуючи, то уповільнюючи Сашин голос. Тим часом його мобільний, що лежав поряд з важелем перемикання швидкостей, майже постійно вібрував. Саша його ігнорував.

Потім я подзвонив у ньюзрум і почав диктувати. Новина полягала у тому, що під час чергового засідання суду з’явився новий свідок, такий собі Олександр Тимофєєв, якого раніш розшукували за підозрою у торгівлі наркотиками. Цей новий свідок впевнено заявив про невинність Захарченка, завдяки чому адвокат звинувачуваного висунула вимогу звільнити свого клієнта безпосередньо у залі суду.

Між тим, Саша мчав мене кудись вечірнім Харковом, ніяк не реагуючи на те, що я повідомляв черговому редактору.

— «„Луговий на моїх очах зробив ін’єкцію Наталії Штос“,— заявив Олександр Тимофєєв»,— диктував я.

Саша трохи додав газу.

— «Він також розповів, що Луговий зробив укол героїну і йому».

Саша вдивлявся в сутінки. Ми йшли на обгін.

— Записав? — спитав я колегу.

— Так. Ти коли будеш?

— Скоро,— я відключився і подивився на Сашу.— Вітаю, ти потрапив у новини! Що відчуваєш?

— Нічого,— відповів він, і мені здалося, що те «нічого» стосувалося його відчуттів не тільки тут і зараз.

Дощ заливав лобове скло. Саша включив двірники.

— Візьми у бардачку,— дозволив він. Не запропонував, не спитав, а дозволив. Я посміхнувся.

Тільки скінчивши процедуру, я нарешті спитав, куди ми їдемо. Саша знову не відповів — і надалі дивився просто перед собою. І раптом у мене з’явилось абсолютно чітке розуміння, що він — не в собі. Щось аж надто важке і брудне дуже давно накопичувалося у ньому, не вихлюпуючись назовні, і зараз створило щось подібне до щільного шару намулу на дні озера. На його блідому обличчі мигтіли полоси і бліки світла від ліхтарів і фар автівок, що летіли назустріч, а його очі безвідривно слідкували за дорогою.

— Я іноді думаю, що вже помер,— раптом вимовив Саша, не змінивши виразу обличчя.— Якщо живі бачать сни, то, може, мертві так само? Як ти вважаєш, у мертвих є сновидіння? Що, як вони бачать себе у них живими? І ми, такі, як є зараз, просто снимося нам же, тільки мертвим?

Я замислився.

— Тоді це один і той самий сон на двох,— нарешті заперечив я.— Так не буває.

— А може, тебе взагалі нема,— припустив Саша, дивлячись, як і досі, на мокрий чорний асфальт попереду.— Може, ти не існуєш. І взагалі ти — тільки мій сон.

— А чому не навпаки?

— Тому що я дивлюся із себе. Я приречений до цього так само, як і ти, але щодо тебе у мене немає ніякої впевненості. І ця неможливість — хоч іноді стати кимось іншим, піти, так би мовити, «у відпустку» від свого буття, щоб трохи відпочити,— мене вбиває. Й тебе може вбити.

Я не знайшов, що відповісти, тому далі ми їхали мовчки.

а склом пролітали придорожні кав’ярні, крони сосен тяглися до приземкуватого слобожанського неба із загадковим, лише їм відомим благанням. Підморгуючи дальнім світлом, гримотіли назустріч важезні фури. Ми проминули величезні заляпані літери «ХАРКІВ» на засміченому узбіччі. Саша не збавляв швидкість.

Справжня стюардеса посміхається до кінця. Якщо доля судила вам мчати вночі кудись за місто разом з наркодилером, який тільки-но дав свідчення в суді (де, до речі, пообіцяв не залишати межі згаданого міста), і при цьому ви й гадки не маєте про пункт призначення, то можу дати єдину пораду: не сіпайтесь, не хвилюйтесь. Нервозність узагалі не красить людину, лише псує красу моменту. Можливо, на мене діяв спожитий амфетамін, а може й ейфорія від несподіванок цього карколомного судового процесу відігравала свою роль,— однак я не відчував жодної ознаки параної. Навпаки — зараз я міг би впоратися голими руками навіть із дужою й оскаженілою людиною.

Ми з’їхали з траси і ще кілька кілометрів котилися, підстрибуючи на вибоїнах розбитої дороги, що наче зазнала потужного ворожого бомбардування. Потім знову звернули і рушили вздовж лісосмуги. З одного боку простягався епічний український степ, з іншого — гущавина дерев і кущів. Нарешті вдалині замаячив двоповерховий рублений будиночок, схожий віддаля на сауну при якомусь пансіонаті. З огляду на місце розташування, це міг би бути бар-нічліжка для водіїв-далекобійників. Вивіска