Читати книгу - "Мотря"

— Мечем промишляємо.

— Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.

Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.

Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.

— А як мається твоя дружина? — спитав нараз гетьман.

— Спасибі, здорова, — відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. — Е-ет! — А по хвилині спитав: — А Мотря?

— Нічого, — відповів гетьман, — поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоровля.

— Так. Дякую тобі, Іване Степановичу, — і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обіймив його.

— Чую, недобре було з нею.

— Навіть дуже.

— А можна побачитися?

— Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою.

Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернув.

Кочубей увійшов.

Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою.

— Донечко моя безталанна, — говорив, притулюючи її до себе. — Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум'янці пишні?

— Спитайте маму, — відповіла з жалем.

— Лишім її в спокою. Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тут тобі, Мотре?

— Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене.

— Бувають добрі люди на світі.

— Бувають, тату, але рідко. В тих словах почувався докір.

— Що ж ти дальше гадаєш робити, Мотре? — спитав несміло Кочубей.

— Що Бог дасть, — відповіла коротко. — Але в монастир не хочу. Яка там з мене черниця? Жити хочеться мені.

— Найкраще пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскупив.

— Лишім це, тату. Судженого і конем не об'їдеш.

— Суджене не розгуджене, — притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: — А на свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім'янин — які мені свята без моїх дітей?

Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер.

— Як же буде, дитино? — настоював Кочубей на свойому.

Мотря заперечила головою,

— Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене щолиш завернули з далекої дороги, — не знаю, чи дякувати їм за те, чи ні.

— А я тішився, що привезу тебе, Мотре, — з жалем відповів Кочубей.

Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав.

— Так воно, так! — і зробив рукою питомий собі рух, в котрім був і гнів, і зневажлива байдужість до цілого світу. — Е-ет!

— Хочете йти? — спитала Мотря.

Не відповів. Чимало хотілося казати, про себе, про Любов Федорівну і про неї, про Мотрю. Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим — помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на склоні літ. Доки йому коверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити? Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. Пощо йому того? Спокою хотів, так Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її з Рождеством Христовим цей нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: "е-ет!"

— Тату, ви щось окриваєте переді мною, — сказала Мотря, вгадуючи батькові думки.

— Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою, Мотре?

— Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату.

Кочубей захитався.

— Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Для тебе наші маєткові діла байдужі. І для мене вони не важні. Що там десять волів, або коней менше, чи більше, — пустяки, щоб щастя було.

— Щоб щастя було, — повторила Мотря. — Так воно, так... Але, невже ж ми знаємо, де воно, те щастя? Гониш за ним, як за марою, доженеш і — не те, не те воно, що чоловік гадав. Химерна річ — щастя.

— Чи не за такою химерою і ти отеє ганяєш, Мотре? — спитав, зітхаючи, генеральний суддя. — Погадай, спитайся свого серця, порадься розуму, щоб не жалувала опісля.

— Ні, тату. Не за химерою я ганяюся й жалувати ніколи не буду.

— Люди не святі. Не довіряй нікому всеціло, щоб не завелась. Гірко потім.

— Сама вип'ю чашу гіркої. Нікому й не пожалуюся, який у ній смак. Не бійтесь, тату.

— А все ж таки боюся, бо я, дитино, щастя тобі бажаю, того щастя, якого сам не маю, мабуть, тому, що забагато гріхів на свою совість набрав. Батьки бачать щастя дітей у тому, чого самі не мали. Я, Мотре, не мав спокою.

— І я його не маю, тату.

Короткий зимовий день до заходу клонився. Сонце зизом зазирало в кімнату, зимове, бліде, ніби немічне сонце, подібне до хорого обличчя Мотрі.

Лиш квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали.

Кочубей задивився на них, наче зроду таких гарних не бачив.

Нараз рукою махнув, "ет", і подався в гетьманові покої.

Мотря головою до подушок припала.

— Як же там Мотря Василівна? — спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутоловату стать Кочубея.

— Нічого.