Читати книгу - "Метелик"

серйозна подія, — каже Дютен. — Як комендант виправної в’язниці, я повинен узяти на себе дуже важку відповідальність. Та спершу я хотів би дещо з’ясувати. Знаю, в таку критичну хвилину ти відмовився б розмовляти зі мною віч-на-віч у кабінеті, тому я й прийшов сюди. Вони вбили наглядача Дюкло і зробили спробу забрати з мого дому зброю. Отже, це — бунт. У мене лише кілька хвилин, я вірю тобі і чекаю твоєї відповіді.

— Якщо це бунт, то чому ми нічого не знали про нього заздалегідь? Чому вони не поділилися з нами своїми намірами? Скільки людей замішано в цій справі? Пане коменданте, я сам відповім на ці три запитання, але спершу скажіть мені, скільки людей брали участь в убивстві наглядача й цьому заворушенні?

— Троє.

— Хто саме?

— Арно, Отен і Марсо.

— Так. Вірте чи не вірте, пане коменданте, але бунту не було.

— Брешеш, Метелику! — втручається Філіссарі. — Цей бунт мав відбутися ще на Руайялі. Жіразоло доніс на них, але ми йому не повірили. А тепер бачимо, що він сказав правду. Ти нас дуриш, Метелику!

— Коли так, виходить, я — донощик. І П’єро Бовдур, і Карбоньєрі, й Галгані, й усі корсіканці з Руайялю — теж донощики. Незважаючи на те, що сталося, я не вірю, що це був бунт. Бунт очолили б ми, а не інші.

— Що ви мені розповідаєте? Скажете, вони не мали спільників? Такого бути не може!

— Тоді чому ж ті спільники не діяли? Хіба хтось, крім цих трьох, бодай пальцем поворухнув? Чи вони спробували захопити сторожовий пост із чотирма озброєними вартовими та їхнім начальником паном Філіссарі? Скільки човнів на Сен-Жозефі? Одна-однісінька шлюпка! Що таке одна шлюпка на шістсот чоловік? Хіба вони божевільні? Навіщо ж убивати, коли маєш намір утекти? Гаразд, припустімо, чоловік з двадцять утекли б. Але ж їх будь-де схопили б і знову передали Франції. Пане коменданте, я ще не знаю, скількох каторжан пристрелили ваші люди й ви самі, але майже певен, що вони невинні. А нащо трощити наші вбогі речі? Може, ваш гнів і справедливий, але не забувайте: коли ви зробите життя каторжан зовсім нестерпним, тоді недалеко й до справжнього бунту — бунту зневірених, ватаги самогубців. І їхнє гасло буде: смерть усім — і наглядачам, і каторжанам. Пане Дютен, я розмовляю з вами з відкритим серцем, ви заслуговуєте цього хоча б тому, що прийшли поговорити з нами, перше ніж виносити якусь ухвалу. Дайте нам спокій.

— А як бути зі спільниками? — не вгаває Філіссарі.

— Викривайте. Це ваша справа. Ми нічого не знаємо і нічим вам не допоможемо. Повторюю, вся ця історія — чистісіньке безглуздя, ми нічого спільного з нею не маємо.

— Пане Філіссарі, коли всі каторжани зберуться в корпусі для небезпечних, замкніть двері до нового розпорядження. Поставте біля дверей двох вартових. Не знущайтеся з людей і не трощіть їхніх речей. Ходімо. — І комендант разом з наглядачами виходить.

Замикаючи двері, Філіссарі кидає мені:

— Тобі пощастило, що я наполеонець!

Не минає й години, як у нашому корпусі збираються майже всі, хто тут живе. Бракує вісімнадцятьох чоловік, але наглядачі здогадуються, що самі поспіхом замкнули їх у інших корпусах. Коли цих людей приводять, ми нарешті дізнаємося, що там сталося, — вони були на роботі й усе бачили.

Один каторжанин розповідає мені впівголоса:

— Уяви собі, Метелику, ми тягли каменюку вагою з тонну на відстань майже чотириста метрів. Дорога, по якій тягають це каміння, не має чітко окреслених меж, і це каміння дотягують до криниці, що за якихось п’ятсот метрів від будинку коменданта. Біля цієї криниці ми завжди зупинялися. Вона в затінку кокосової пальми і якраз на половині нашої дороги, тож ми, як завше, зупинилися, зачерпнули з криниці відро свіжої води й напилися, а дехто намочив носовик і поклав собі на голову. Перепочинок тривав з десять хвилин, наглядач теж сів на цямрину криниці. Скинув шолома і став витирати великою хустинкою чоло та маківку голови, коли ззаду до нього підійшов Арно із сапою в руці, не підіймаючи її. вгору, тому ніхто не скрикнув, щоб попередити наглядача. І от він підніс сапу вгору й щосили вдарив наглядача вістрям посередині голови — це сталося вмить. Наглядач з розрубаною навпіл головою звалився ниць, навіть не скрикнувши. Тільки-но він упав, Отен, який, природно, стояв перед ним, вихопив у нього карабін, а Марсо скинув — з нього портупею з револьвером. А тоді Марсо з револьвером у руці обернувся до бригади й крикнув: «Це бунт! Хто з нами, ходіть зі мною». Жоден тюремник не ворухнувся й не закричав, жоден каторжанин з бригади не виявив наміру, йти за ним. Арно подивився на нас усіх і сказав: «Зграя боягузів, ми вам покажемо, що таке справжні чоловіки!» Арно вихопив з рук Отеиа карабін, і обидва вони побігли до будинку коменданта. Марсо залишився на місці, відступивши трохи вбік. Він, розмахуючи великим револьвером, скомандував: «Не ворушитись, не розмовляти, не кричати! А ви, тюремники, на землю обличчям униз!» Я зі свого місця спостерігав, що було далі. Коли Арно збігав угору сходами до будинку коменданта, звідти вийшов араб, який працював там, тримаючи за руку одну дівчинку й на руці — другу. Вони обидва розгубилися, але араб отямився перший і копнув ногою Арно. Той хотів забити араба на місці, але араб закрився дівчинкою. Ніхто не кричав. Ні араб, ні діти. Кілька разів Арно цілився в різні місця арабові. І щоразу перед цівкою карабіна поставала дівчинка. Отен зайшов збоку, не підіймаючись по сходах, і схопив араба за штани. Араб упав і тоді враз пожбурив на карабін, що його тримав Арно, дівчинку. Втративши рівновагу, Арно впав разом з дівчинкою та арабом, за ногу якого смикнув Отен. Цієї миті почувся перший плач дівчат, потім крик араба, а далі образливі слова Отена й Арно. Араб швидше за Арно дотягнувся до карабіна, що лежав на сходах, але він схопив його лівою рукою за цівку. Отен знову впіймав його за ногу. Арно стиснув праву руку араба й покотив його по сходах. Араб пожбурив карабін за дев’ять метрів від себе. Тієї миті, коли всі троє кинулися до карабіна, пролунав рушничний постріл — то стрельнув наглядач за бригадою каторжан, яка збирала сухе листя. У вікні будинку з’явився комендант і теж став стріляти, але, боячись улучити в араба, він палив у ще місце, де лежав карабін. Отен і Арно побігли дорогою понад морем до