Читати книгу - "Мальви. Орда"

Не втратив глузду тільки Поважний Карлик. Він порозштовхував оскаженілих недоростків і скомандував:

— У колону! Втрата партійної дисципліни — наша смерть! Нам повалили пам’ятники Тома, а ми намалюємо його образ і підемо з ним до світлого майбуття!

Карлики спам’яталися. Вмить розібрали спорожніле приміщення складу, вуглем понамальовували на дошках подобу великого магістра Тома, підняли дошки понад головами і закричали:

— Виходимо з окопів! Вчення Тома безсмертне! З іменем Тома переможемо всіх ворогів — на землі, у небесах і на морі!

Тим часом вирослі подалися гуртом до Неви і пішли вбрід.

— Вперед! — заволав Єрмолай. Він видряпався на плечі Єпіфанієві й прошепотів у вухо: — Будь другом, провези востаннє…

І рушила колона вибраних карликів. Попереду йшов Єпіфаній, несучи на горгошах Єрмолая, а за ним з останньою вірою у світле майбутнє дріботіли ліліпути, і було їх не менше двохсот. Вони тримали в руках дошки із зображенням Тома, на березі дружно проспівали «Нам нет преград на море и на суше» і мужньо ринули у воду, намацуючи ногами ґрунт на висипаній косі. Брели спочатку по колінця, потім по шиї, потім…

Добираючись до другого берега, Єпіфаній врешті оглянувся й полегшено зітхнув. Сталося те, що задумав: по Неві в бік Меншикового палацу пливли, похитуючись на хвилях, чисті дошки.

Єпіфаній скинув з плечей Єрмолая й підніс його за комір лапсердака до очей.

— Що з тобою робити? — спитав.

— Пусти мене, — задріботів ногами у повітрі Єрмолай. — Ніякий я не магістр, а машталір його сіятельства князя Меншикова. Я державна особа, а не той непотріб, що добирається тепер по дну Неви до Фінської затоки. І якщо ти мене вб’єш — відповідатимеш за законом.

Єпіфаній опустив Єрмолая на землю, і той щодуху побіг до Меншикового палацу. Перед залізними воротами зупинився й вигукнув:

— Ти зі мною не жартуй: хто Меншикова повезе до Сибіру, якщо доведеться?

Вирослі з карликів люди круто повернули з берега Неви на південь, і провадила їх в Україну жона генерального осавула Гамалії.

Єпіфаній подався за ними.

Йому перейшов дорогу Сивий Козак з палаючими люттю й гідністю очима.

— В Україну прямуєш? — запитав.

— Так. Пора вертатися на рідну землю для праведного діла. Я знищив карликів.

— Ти знищив наслідок, а не причину, — відказав козак. — Причина живе, вона ще міцна і наплодить ліліпутів більше, ніж їх було.

— Але цих уже немає!

— Вони за своє життя встигли вселитися у людські душі.

— Будемо витравлювати. Он пішли вирослі з карликів люди без орди в душах, — Єпіфаній показав на гурт, що вела в Україну жона Гамалії.

— Скільки їх… — сплюнув Сивий Козак. — А з ордою в душах — мільйони. Ходімо, отче, підіймати повстання в Україні й убивати всіх заражених!

— Божевільний! Треба тебе вбити першого, бо крові невинної много проллєш… Людей лікувати потрібно — очищувати од скверни в притворі Храму.

Дорога до храму

Розділ чотирнадцятий

Замаїлася Україна стиглою весною. Чернігівські соснові бори помолодилися липкими від живиці пучками чатиння, заховавши від неба таїну свого світу, про яку знає тільки Бог, і все, що народжується, розквітає і вмирає під банею зеленого храму, є Природі властиве: ніщо тут не зайве, всього для гармонії достатньо, і кожен листок, кожне зело, комаха, птах і звірина живуть у злагоді з Творцем, ніщо нічому не заважає, і смерть, як і народження, — доцільні.

Дав Бог людині зразок тимчасового перебування на землі — довколишню Природу, він відокремив її від людини, поставив збоку, унеможливив спілкування з нею — залишив для споглядання, прикладу, науки і наслідування досконалість свого творіння недосконалій людині. І дивується, певно, Господь, коли і де, непомильним будучи, помилився, допустивши до того, що наділена розумом істота, вінець його творіння, не чує й не відчуває гармонії Природи, безжально нівечить її, знищує себе саму і помислами своїми та ділами, двоєдушністю і фальшю, ненавистю і заздрістю, властолюбством і жорстокістю — прикметами, що в храмі Природи не існують, топче і руйнує її довершеність.

У чому Божа помилка?

Кордон між Московією і Україною позначився намистом запінених білим цвітом кущів калини, що відділили березові сумні гаї від потужних соснових борів, вони нагадували подорожньому, що входить він у край — не кращий і не гірший, але інший, і що обидва краї, кожен зі своїм чаром, доповнюють гармонію світу, і ніщо не стоїть на перешкоді їхньому сусідському існуванню, — чому ж це людина так грубо втрутилася в Господню містерію, для чого стався страшний, сповнений крові і сліз Божий допуст?

Чи не досліджує, не вивчає Бог суть недосконалості людини, поставивши її поруч із досконалою Природою?

Єпіфаній входив до бору, немов до Божого храму. Він надягав на себе білого підризника, єпітрахиль, оперізувався поясом і накидав на рамена фелон: був готовий до вічного повторення великого подвигу Христової любові — відправи Божественної Літургії.

За довгі роки блукань по дну апокаліптичного пекла, до якого, щоб пізнати його, увійшов добровільно, і силою духу свого вирвався з нього, — вперше відчув себе священиком, готовим до єднання з Богом, здатним зануритися в таємницю вічності, перед обличчям якої такими мізерними здалися марнославні прагнення земних можновладців.

— У святім Храмі цім із вірою, благоговінням і страхом Божим Господу помолимося! — пролунало урочисто слово Боже в сутінках храму Природи, воно повторилося луною й повернулося до вух Єпіфанія хоровим співом.

— Господи, помилуй! — відповів бір, і Єпіфаній пішов на голос.

Довго йшов, відправляв, ідучи, Літургію, і відповідав йому бір на антифони і єктенії. Йшов піднесений і возвищений, весь світ молився Господу, підносив люд д’горі свої серця, дзвенів космос стоголосою молитвою, і дивувався Єпіфаній, що людство, яке склало таку пісню, може опускатися до зла.

Врешті вийшов Єпіфаній на галявину, прорізану биндою струмка, що обмивав оточений людьми жертовний камінь, і падав на нього згори сніп сонячного світла.

— Підійди до нас, отче, — сказав сивобородий старець, — й разом помолимося Даждьбогові, що дав нам світло і тепло.

— Ви молитеся язичницькому Богові? — здивувався Єпіфаній. — Але ж єдиний єсть Бог, Господь Саваот, і сповнені ним небо і земля.

Старець не звернув уваги на Єпіфанієві слова; громада людей — молодих і старих, жінок і чоловіків — звела догори руки і простими, зрозумілими словами дякувала сонцю за