Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

І тоді моя душа сповнилася глибоким священним захватом. Я уявив собі перший ранок часів, уявив, як мій Бог пише своє послання на живій шкурі ягуарів, які до кінця віків спарюватимуться й даватимуть нащадків у печерах, тростинових хащах і на островах, аби донести це послання до останніх людей. Я уявив собі цю котячу мережу, цей лабіринт величезних плямистих котів, які наводять жах на луки й табуни, щоб зберегти священний малюнок. У камері за стіною перебував ягуар; у його сусідстві я побачив підтвердження свого здогаду і таємну ласку божества.

Я присвятив чимало років тому, щоб вивчити розташування і форму плям. Кожен сліпий день дарував мені якийсь момент світла, і тоді я бачив чорні знаки на жовтій шкурі. Там були цятки, були поперечні смуги на внутрішній стороні лап, були кільця, які повторювалися; можливо, це була одна й та сама літера або одне й те саме слово. Чимало з них були обведені червоною облямівкою.

Я не стану розповідати про те, якою тяжкою була для мене ця праця. Не один раз я впадав у розпач і кричав у стелю, що неможливо розшифрувати цей текст. Але поступово конкретна загадка, яку я намагався розгадати, стала цікавити мене менше, аніж загальна загадка Божого застереження. «Якого типу висловлювання, — запитував я себе, — сконструює абсолютний розум?» Я подумав, що навіть у людських мовах немає такого слова чи фрази, які не віддзеркалювали б цілий усесвіт; сказати «ягуар» — це згадати про всіх ягуарів, які його породили, про пожертих ним оленів і черепах, про траву, якою годувалися олені, про землю, на якій виросла ця трава, про небо, що дає землі світло. Я подумав, що в мові Бога кожне слово має виражати це нескінченне зчеплення речей і подій, і то не в прихованій формі, а в очевидній, і не по черзі, а водночас і відразу. З плином часу саме уявлення про Божий вислів стало здаватися мені дитячим або блюзнірським. Бог, думалося мені, може сказати лише одне слово, і в цьому слові буде повнота. Жоден вимовлений ним звук не може означати менше, ніж усесвіт, або менше, аніж час у всій його протяжності. Всього лише тінями та жалюгідними подобами цього звуку, який дорівнює мові й усьому, що вона в собі вміщує, є амбітні й нікчемні людські слова, такі як «усе», «світ», «усесвіт».

Одного дня або однієї ночі — яка могла бути відмінність між моїми днями й моїми ночами? — мені наснилося, що на підлозі моєї в’язниці з’явилася піщинка. Я не звернув на неї уваги й знову поринув у сон; мені наснилося, що я прокинувся й що на підлозі були вже дві піщинки. Я знову заснув, і мені приснилося, що піщинок уже три. Так вони множилися, поки заповнили собою всю камеру, і я став задихатися під цією кучугурою піску, я зрозумів, що бачу сон, і надзвичайним зусиллям волі прокинувся. Але моє пробудження було марним; кучугура піску все ще мене душила. І тоді я почув голос, який мені сказав: «Ти прокинувся не в яву, а у свій попередній сон. Цей сон міститься в іншому сні — і так до нескінченності, яка дорівнює кількості піщинок у камері. Шлях, який тобі треба пройти, надто довгий, і ти помреш, перш ніж насправді прокинешся».

Я відчув, що мені кінець. Пісок набився мені в рот, але я закричав: «Пісок, який мені приснився, не може вбити мене, і немає таких снів, що містяться в іншому сні!» Мене розбудило світло. У темряві наді мною утворився світляний круг, і я побачив обличчя й руки тюремника, блок, мотузку, м’ясо й глечики.

Людина з часом зливається зі своєю долею, набуває тієї самої форми, що й її обставини. Я був не тільки тим, хто відгадує Божу заповідь, не тільки месником та жерцем Бога, а й — насамперед — в’язнем. З неозорого лабіринту снів я повернувся у свою в’язницю, наче в рідний дім. І благословив її сирість, її ягуара, благословив світляне коло, благословив своє зболене тіло, благословив темряву й камінь.

І тоді сталося те, чого я не можу ані забути, ані передати словами. Сталося моє злиття з божеством, з усесвітом (якщо ці слова відрізняються своїм значенням). Екстаз не повторює своїх символів; є люди, які бачили Бога у зблисках світла, інші — на вістрі меча, ще інші — на пелюстках троянди. Я ж побачив високе Колесо, яке не було ані в мене перед очима, ані позад мене, ані з боків, а було воно повсюди — і водночас. Це Колесо було з води, але також із вогню, і було воно (хоча я бачив його обід) нескінченним. Переплетені між собою, його утворювали всі речі, які будуть, які є і які були, і я був одним із волоконець цієї всюдисущої матерії, а Педро Альварадо, який мене катував, був іншим її волоконцем. Тут були всі причини й усі наслідки, й мені досить було побачити це колесо, щоб зрозуміти все, всю нескінченність. О щастя розуміти, яке є більшим за щастя уявляти або відчувати! Я побачив усесвіт і побачив його найсокровенніші накреслення. Побачив першопочаток часів, про який говориться в Книзі Спільного. Побачив гори, які постають із води, побачив перших людей із дерева, побачив глечики, які повстали проти людей, побачив собак, які обгризали їм обличчя. Побачив безликого Бога, який стояв за богами. Побачив нескінченні діяння, які зливалися в одне блаженство, й, зрозумівши все це, почав також розуміти й письмена ягуара.

Це була формула з чотирнадцяти незв’язних (які здавалися мені незв’язними) слів, і мені досить було проказати їх уголос, щоб зробитися всемогутнім. Мені досить було проказати їх, аби зникла ця кам’яна в’язниця, щоб день увійшов у мою ніч, аби я знову став молодим, щоб я став безсмертним, щоб ягуар розтерзав Альварадо, щоб занурити святий ніж в іспанські груди, аби відбудувати піраміду, аби відбудувати імперію. Якихось сорок складів, чотирнадцять слів, і я, Тсінакан, пануватиму над країною, над якою панував Монтесума. Але я знаю, що ніколи не прокажу цих слів, бо я вже не пам’ятаю про Тсінакана.

І хай помре зі мною таємниця, накреслена на шкурах ягуарів. Той, хто проник