Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

Українську народну трудову партію (УНТП) — провідну політичну силу українців Галичини, яка була урядовою партією в ЗУНР. Під такою назвою діяла з 1919 по 1925 рр. Після рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р., яким Східна Галичина віддавалася Польщі (Другій Речі Посполитій), серед партійців велися запеклі суперечки, які, по суті, розкололи партію. Однак згодом різним групам вдалося порозумітися, у результаті чого в липні 1925 відбулося їх злиття в Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО), яке й стало наступником УНТП. — Прим. наук. ред.

354

Цитовано у: Solchanyk, Roman. The Communist Party of Western Ukraine. P. 165. (У нашому виданні цитовано за оригіналом: Левицький, Дм. Ще про наше становище до Радянської України. Діло. 1925. 21 лютого. С. 1. — у дужках прим. наук. ред.)

355

Відозва до української радянської інтелігенції та всього радянського суспільства. Вісті ВУЦВК. 1924. 18 травня. С. 2.

356

Уваги з приводу декларації 66. Вісті ВУЦВК. 1924. 18 травня. С. 1.

357

Цитовано за: Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня — 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва — Ленинград : Госиздат, 1925. С. 124.

358

Resolution on National Question in Central Europe & Balkans. The Communist International. No. 7. December 1924 — January 1925. PP. 93–99. Цитати зі C. 93. 95, 96. (У тексті є певна неточність: у резолюції йшлося про «необхідність проголошення комуністичними партіями Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії гасла об'єднання розірваних імперіалізмом на частини українських областей в радянську робітниче-селянську республіку». (Пятый Всемирный Конгресс Коммунистического Интернационала. 17 июня — 8 июля 1924 г. Стенографический отчет. Часть 2. (Приложения). Москва — Ленинград : Госиздат, 1925. С. 127). Тобто прямо про приєднання до СРСР не говорилося, але це само собою розумілося з огляду на те, що радянська Україна була його складовою. — у дужках прим. наук. ред.)

359

Пилипенко, С. УСФРР (Реалістичні мрії). Вісті ВУЦВК. 1924. 3 липня. С. 1.

360

Відчіт українського Уряду на сесії ЦВК СРСР. Доклад тов. Чубаря. Вісті ВУЦВК. 1926. 17 квітня. С. 1.

361

Вісті ВУЦВК. 1925. 8 квітня. С. 3.

362

Radziejowski, Janusz. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukraine radzieckiej (1920–1927). Przegląd historyczny. 1971. No. 3. P. 458; Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München : [б. в.], 1969. С. 37–38.

363

Чергові завдання партії. Доклад тов. Кагановича. Вісті ВУЦВК. 1925. 10 квітня. С. З

364

Чубар, В. Про українізацію партії. Вісті ВУЦВК. 1925. 17 квітня. С. 1.

365

Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: в 2 т. Т. 1. 1917 — червень 1941 рр.: збірник документів / Відп. ред. О.І. Євсєєв. Київ : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1959. С. 282–286.

366

Коммунист. 1925. 12 апреля. Цитовано за : Киянин : На Україні. Нова Україна. 1925. Ч. 1. С. 91. Лапки відповідно до оригіналу.

367

Імовірно, Автор за інерцією використав словосполучення «панівний тріумвірат». Так, справді, до цього об’єднання належали колись впливові діячі, які з 1917 р. були у вищому колі керівників РКП(б). Однак на час об’єднання їх уже було відсторонено від реальних важелів впливу. Власне, саме справжній «панівний тріумвірат» у складі Сталіна, Зинов’єва та Каменєва спершу в 1923 — поч. 1924 рр. усунув від реальної влади Троцького (перемога над так званою «лівою опозицією»), а потім уже Сталін із допомогою випестуваного ним як генеральним секретарем ЦК РКП(б) партапарату та таких членів політбюро ЦК РКП(б), як М. Бухарін, О. Риков, позбавив владних повноважень Зинов’єва та Каменева (перемога в 1925 — поч. 1926 над «новою опозицією»). Після цього переможені об’єдналися. Але називати їх владою не доводиться. — Прим. наук. ред.

368

Лист Сталіна до Кагановича та ЦК КП(б)У із засудженням Шумського та, відповідно, початком кампанії проти нього датовано 26 квітня 1926 року. Пленум російського ЦК (ідеться про пленум ЦК ВКП(б) — саме так із грудня 1925 року стала називатися колишня РКП(б), водночас окремої російської республіканської організації не існувало. — у дужках прим. наук. ред.) 6–9 квітня відзначив перші активні політичні випади Троцького. Саме на цій зустрічі Дзержинський звинуватив Троцького та Каменєва в тому, що вони об’єдналися в опозицію. На той час цього ще не відбулося, проте якраз тоді Сталіну стало зрозуміло, що такий союз був у процесі формування. Carr, Edward Hallett. Socialism in One Country, 1924–1926. Baltimore, 1970. Vol. 2. PP. 289–292.

369

Згідно з даними з мемуарів одного з провідних послідовників Троцького, Сталін пропонував Троцькому посаду наркома промисловості. Serge, Victor. Memoirs of а Revolutionary, 1901–1941. London and New York, 1963. P. 210.

370

До таких опонентів українізації Майстренко зараховує Радченка, голову української федерації профспілок, двох партійних секретарів найвпливовіших округ на Донбасі, голову Харківської партійної організації, голову агітпропу Харківської округи, а також члена політбюро КП(б)У. Див.: Майстренко, Іван. Сторінки з історії Комуністичної Партії України Ч. 2. München: [б. в.], 1969. С. 34–36. Документи партії пізнішого часу також вказують на внутрішньопартійну опозицію до українізації в ті часи. В одному з них згадано «серйозні перепони», які мала здолати партія у впровадженні українізації, включно з «певною інертністю, із якою певна частина партійного активу стрічала ці директиви» та з українським шовінізмом. Див.: Два роки роботи. Звіт Центрального Комітету Комуністичної Партії (більшовиків) України. Харків, 1927. С. 52.

371

Dmytryshyn, Basil. National and Social Composition of the Membership of the Communist Party (Bolshevik) of the Ukraine 1918–1928. Journal of Central European Affairs. Vol. 18, 1957, no. 3. PP. 253–254.

372

Borys, Jurij. Who Ruled the Soviet Ukraine in Stalin’s Time? Canadian Stavonic Papers. Vol. 14, 1972, no 2. P. 219.

373

Особливо красномовним критиком українізації був Юрій Ларін, який нападався на цю політику в своїх статтях у «Правді» та в Центральному Виконавчому Комітеті СРСР, регулярно наражаючись на гострі відповіді у свій бік від керівництва КП(б)У. Див.: «Правда» від 12 травня 1925 року; «Вісти ВУЦВК» від 22 травня, 1925; Союз Советских Социалистических Республик: Цент. исполнительный комитет, 3 созыва, 2 сессия. Стенографический отчет. Москва, 1926. С. 458–474, 499–500. У своїй праці