Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

Повернувся Косов із регаліями. Леонов провів Робарда на сходовий майданчик, поки адмірал одягався.

— Його ясновельможність не є прямим спадкоємцем престолу. Ви ж мене розумієте, правда?

Леонов розумів, і його зітхання з присвистом (вкупі з даними, якими Робарда постачали аналізатори стресу, підключені до слухових нервів) сказало йому про це все, що потрібно було знати.

— Ні, Його величність і не боявся перевороту. Вірнопідданість адмірала бездоганна. От тільки його особиста харизма, слава героя Республіки і всенародна любов роблять питання його безпеки архіважливою справою. Скористатися цим можна прямо тут.

— Овва. — Леонов на мить замислився. — Революціонери?

— Якщо він на них натисне, вони посипляться, — рішуче промовив Робард. — Усі їхні найвідданіші послідовники давно розбіглися. Така вже природа сингулярності. Якщо не посипляться, то — і він поплескав себе по кишені, — я вповноважений вдатися до надзвичайних заходів в ім’я захисту Республіки, включно з використанням заборонених технологій.

Леонов хустинкою змахнув піт із чола.

— Значить, вважайте, все скінчилося. Революціонери посипляться завдяки політичним або силовим заходам. Тимчасово поставите Його ясновельможність губернатором, і за пів року все закінчиться. Хіба що лишаться самі крикуни.

— Я би так не сказав. Навіть якщо та жінка із Землі мала рацію, а я схильний вважати, що вона розповідала правду про не зацікавлений (наскільки ми зрозуміли) в підкоренні цієї планети Фестиваль, і весь наш похід — надзвичайно дорога помилка, то ми втратили тут дві третини населення. Згубного вірусу доступних частот, яким вони отруїли всю планету, нам не позбутися; значить, доведеться покинути колонію або щонайменше встановити карантин. Кляті революціонери вже виграли, і джина з пляшки випущено на волю вольную. Все, за що боролися наші предки, пошматовано і розвіяно на вітрі! Бджоли дарують вірус вічної молодості, а вулиці вибруковано безмежними багатствами. Все знецінено!

Він замовк і глибоко зітхнув, занепокоївшись власною бентежністю.

— Звісно, можна придушити революційний штаб тут, у Новому Петрограді, а на дозвіллі зайнятися очисткою околиць…

Тут розчинилися двері Зоряної палати, за якими стояв адмірал Курц, чий ефектний, продиктований ситуацією образ доповнювали золоті нашивки, малиновий пас та іконостас медалей, згідно із рангом. Виглядав адмірал молодшим років на десять, а не старшим років на двадцять, як можна було би очікувати від сивочолого патриція, викапаного джентльмена-диктатора, що мав заспокійливий вигляд самодура.

— Ну, що, панове? На оглядини до юрби?

Маршовим кроком він не рушив (атрофовані м’язи ніг про це потурбувалися), але й на жодну з рук не спирався.

— Гадаю, це прекрасна ідея, пане адмірале, — відповів йому Робард.

— Правда, пане.

Леонов і старший куратор пішли за адміралом услід, прямуючи до сходів.

— Це присмерк анархії та безладу, панове. Мені би трошки красномовства, і завтрашній день знову належатиме нам!

Усі разом вони вийшли у двір, звідки він збирався звернутися до блудних овець, які вже, самі того не знаючи, повернулися в кошару.

На гребені пагорба, вкритого муміфікованими рештками дерев, лежала бурштинова краплина завбільшки із шарабан. Угору стриміли обвуглені телеграфні стовпи, вкриті тонким шаром сажі; під черевиками Бурі Рубенштейна, який ішов за людиноподібним кролем, хрустіли дрібні кістяки.

— Хазяїн тут, — пан Кріль тицьнув пальцем у химерного обрису брилу.

Склавши руки за спиною, Рубенштейн обережно наблизився до неї. Так, без найменших сумнівів, це бурштин або щось дуже схоже на нього. Верхній його шар вкривала комашня й бульбашки, а нижче панувала темрява.

— Це кавалок скам’янілої живиці. Твій хазяїн мертвий, кролику. Навіщо ти мене сюди привів?

Кріль засмутився. Він опустив і притиснув до черепа вуха.

— Хазяїн усередині! — переминався він із лапки на лапку. — Коли атакували Міми, хазяїн попросив допомогу.

Буря вирішив підняти настрій істоті.

— Зрозуміло…

Аж раптом він зупинився. Всередині брили й справді щось було, темне й невиразне. Якщо подумати, то й дерева навколо — це трупи, що вигоріли зсередини від жахливого сплеску енергії. Революційна гвардія, і без того настрахана лисенківщиною в цьому лісі, відмовилася заходити в мертву зону. Вони лишилися товктись унизу, дискутуючи на предмет ідеологічної необхідності апґрейдити нелюдські види до інтелекту (дехто навіть гарячково пропонував зробити виняток для котів, подарувавши їм дар мови та протиставленого великого пальця) та порівнюючи свої щораз витіюватіші імпланти. Буря поглянув ближче, а його зір роздвоївся неначе в тумані, коли п’явки від комітету державного зв’язку скерували йому власне бачення. У брилі щось переховувалося, і воно мислило позбавленими форми та мистецької вишуканості думками, які бавилися із мережею клітинної комунікації від Фестивалю, немовби немовля подолом маминої спідниці.

Важко зітхнувши, Буря нахилився до не-бурштину:

— Хто ти? — безслівно, але напористо запитав він, відчуваючи гладінь поверхні під руками. Підшкірні антени передавали всю інформацію в супний набір пакетних даних, який поширювався холодними хвилями через ліс. Він чекав на відповідь.

«Ідентичність. Мене. Фелікс. Ти?»

«Виходьте з піднятими руками і будьте готові віддатися на волю авангарду революційного правосуддя!»

Буря важко ковтнув. Він-то збирався спитати щось типу: «Ви можете вийти поговорити?», але його революційні імпланти, схоже, включали ще й семіотичну стадію підміни референтів, на якій усе, сказане ним за допомогою цього кіберпросторового посередника, зазнавало перекладу на звукові байти Центрального комітету. Розгніваний через таку внутрішню цензуру, Буря вирішив, що наступного разу потрібно буде якось її обійти.

«Серйозні пошкодження. Немає зв’язку з попередньою інкарнацією. Хочу/потребую допомоги з метаморфозом».

Буря озирнувся і обперся спиною на брилу.

— Ти, кріль, що-небудь із цього чув?

Кріль сів і проковтнув повен рот трави:

— Із чого цього?

— Я говорив із твоїм, е-е, хазяїном. Тобі нас