Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Ні, пане професоре, не можу. Прапора спущено. Та кажу напевне — судно військове, бо на вершечку грот-щогли майорить довгий вимпел.

Вже чверть години ми стежили за судном, яке йшло просто на нас. Проте навряд чи воно із такої віддалі могло розгледіти «Наутілуса», а тим паче збагнути, що це підводний корабель.

Трохи згодом канадець сповістив: це військове судно із тараном і двома панцерними палубами. Густий чорний дим кужелив із його двох димарів. Згорнене вітрилля зливалося з лініями рей. На гафелі — жодного прапора. Здаля не можна було роздивитись, якого кольору вимпел.

Корабель швидко линув уперед. Якщо капітан Немо підпустить його близько, ми матимемо добру нагоду врятуватися.

— Пане професоре, — сказав Нед Ленд, — коли судно наблизиться до нас на милю, я кинуся в море і пропоную вам зробити те саме.

Я нічого не відповів канадцеві й розглядав далі корабель, який більшав просто на очах. Чий би він не був — англійський, французький, американський чи російський, — певна річ, підбере нас, якщо допливемо до нього.

— З ласки пана професора нагадаю, — мовив Консель, — ми вже маємо деякий навик до плавання. І коли пан професор схоче піти за своїм другом Недом, він може покласти на мене обов'язки буксира.

Я не встиг ще відповісти, як з носової частини судна сапнув білий димок. За мить вода, збурена падінням важкого тіла, забризкала «Наутілусову» корму. І тут же долинув гарматний гуркіт.

— Вони по нас стріляють! — вигукнув я.

— Молодці! — буркнув канадець.

— Отже, ми не здалися їм тими, що зазнали катастрофи і вчепилися до корабельного уламка!

— З ласки пана професора… — почав Консель, але тут інше ядро забризкало його з ніг до голови.

— Гаразд, — мовив він, обтріпуючи воду. — З ласки пана професора — вони впізнали нарвала і стріляють по ньому.

— Та хіба ж вони не бачать, що мають діло з людьми! — вигукнув я.

— Певно, тому й палять! — відповів Нед, глянувши на мене.

Нараз мені сяйнуло в голові. Всі вже, безперечно, знають, як ставитися до існування цього вигаданого страхіття. Коли «Авраам Лінкольн» зіткнувся з нарвалом і канадець метнув у нього гарпуна, капітан Фарагут здогадався: нарвал — не що інше, як підводне судно, страшніше за надприродного кита.

Авжеж, саме так воно й повинно бути, і тепер, звичайно, по всіх морях ганялися за цією страшною нищівною машиною!

Так, «Наутілус» і справді страшний, коли капітан Немо призначив його на знаряддя помсти! Хіба тої ночі в Індійському океані, коли нас зачинили в камері, не напав він на якесь судно? Або чоловік, похований на кораловому кладовищі,— хіба він не жертва сутички з тим судном? То певна річ! Одна частка таємничого життя капітана Немо відкрилася. І хай навіть його особу не розгадали, — народи, об'єднавшися проти нього, ганялися вже не за химерою, а за людиною, котра прирекла їх своїй безжальній ненависті!

Все оте страшне минуле постало мені перед очима. Отже, замість друзів ми знайдемо на кораблі самих тільки безжальних ворогів.

Тим часом ядра дедалі густіше падали довкола нас. Кілька штук, вдарившись об воду, відлетіли далеко рикошетом. Одначе жодне не влучило в «Наутілуса».

Тепер корабель був не далі трьох миль од нас. Незважаючи на лютий обстріл, капітан Немо не виходив на палубу. Проте якби одне з конічних ядер влучило в «Наутілусів» корпус, це б могло бути для нього фатальним. І Нед Ленд озвався до мене:

— Пане професоре, ми повинні будь-що вибратися з цієї халепи. Подаймо їм знак! Сто чортів! Може, таки і зрозуміють, що ми — люди порядні!

Нед Ленд витяг носовичка, щоб помахати ним у повітрі. Та не встиг він його розгорнути, як залізна рука схопила канадця й повалила на палубу.

— Негіднику! — крикнув капітан Немо. — Ти хочеш, щоб я прикував тебе до «Наутілусового» тарана перше, ніж він проткне того корабля?!

Страшно було слухати капітана Немо, та ще страшніше — дивитися на нього. Лице сполотніло — так начебто його серце на мить перестало йому битися. Зіниці звузилися до краю. Він не говорив — він рикав. Схилившись над канадцем, він термосив його за плечі.

Потому капітан, покинувши Неда Ленда, обернувся до судна, що сипало ядра довкола «Наутілуса».

— Ага! Ти знаєш, хто я такий, кораблю проклятої держави! — закричав він могутнім голосом. — Мені не треба бачити кольору твого прапора, щоб узнати, чий ти! Дивись! Я тобі покажу свій прапор!

І капітан Немо розгорнув чорного прапора, такого самого, якого поставив на Південному полюсі.

В цю мить ядро навскоси вдарило в «Наутілусів» корпус; не завдавши ніякої шкоди, воно відскочило рикошетом, пролетіло повз капітана і впало в море.

Капітан Немо знизав плечима. Тоді обернувся до мене й різко промовив:

— Спускайтеся вниз — і ви, пане професоре, і ваші товариші!

— Капітане! — вигукнув я. — Невже ви атакуєте судно?

— Я його затоплю!

— Ви цього не зробите!

— Зроблю! — холодно відповів капітан Немо. — Не раджу вам судити мене. Випадок одкрив вам те, чого ви не повинні бачити. На мене напали. Відповідь буде страшна. Спускайтеся!

— Чиє це судно?

— Ви не знаєте? Що ж, тим краще! Принаймні його національність залишиться вам невідома. Сходьте.

Коли я спускався трапом, ще одне ядро вдарило в корпус. Мені почувся капітанів крик:

— Бий, навісний кораблю! Кидай марно свої ядра! Не минеш ти мого тарана! Тільки загинеш не на цьому місці. Я не хочу, щоб твої уламки торкалися славних решток «Месника»!