Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

була чисто як в Ешлі, тільки зморщок більше на обличчі.- Для піших переходів, я, можливо, таки застарий, але їхати верхи й стріляти ще можу. А місіс Тарлтон була така люб’язна, що позичила мені Неллі, тож конячка у мене добра. Маю надію, що з Неллі нічоро не станеться, бо інакше я не зможу вернутись додому і показатися на очі місіс Тарлтон. Неллі - остання коцячка, яка у неї була.- Він говорив ці слова всміхаючись, щоб розвіяти страхи Скарлет.- Ваші мама, й тато, й сестрички почувають себе добре і передають вам вітання. А ваш тато мало не вирушив сьогодні разом з нами на війну.

- Ой, ні! - скрикнула перелякана Скарлет.- Тільки не тато! Йому ж не можна!

- Не можна, а проте він збирався. Звичайно, марширувати зі своїм скаліченим коліном йому незмога, але він мав намір приєднатися до кінноти. Ваша мама погодилась, однак за умови, що він вільно перемахне через огорожу вигону, бо, як вона сказала, в армії ще й не такі, може, перепони доведеться брати. Ваш тато подумав, що це йому заіграшки, але - чи ж повірите? - коли його кінь підскочив до огорожі, то став, мов укопаний, і ваш тато перевертом полетів уперед! Лише дивом він не скрутив собі в’язів! Але ж ви знаєте, який він затятий. Тільки звівся на ноги, сів верхи й знову погнав коня на огорожу. Отож чи повірите, Скарлет,- кінь тричі скидав його, поки врешті місіс О’Гара з Порком якось уклали його в постіль. Він був просто у знетямі й присягався, що це все ваша мама наврочила йому. Ні, для діючої армії він таки непридатний. Але вам, Скарлет, нема чого тут соромитись. Кінець кінцем хтось же мусить лишатися вдома й вирощувати хліб для війська.

Скарлет зовсім цього не соромилась, а просто відчула величезну полегкість.

- Індію з Душкою я відіслав до Берів у Мейкон, і тепер містер О’Гара наглядає і за Дванадцятьма Дубами… Ну, я мушу вже їхати, голубонько. Дозвольте, я поцілую ваше гарненьке личко.

Скарлет підставила йому уста, а в самої аж грудка підкотилась до горла. Вона так любила містера Вілкса! А колись - давно-давно! - мріяла стати його невісткою.

- Цей ось поцілунок передайте тітоньці Дріботуп, а цей - Мелані,- сказав він, ще два рази легенько доторкаючись її губами.- Як вона, Мелані, почуває себе?

- Нічого, добре.

- Ох, як би мені хотілося побачити свого першого онука! - Його задумливі сірі очі були звернені до Скарлет* але дивилися крізь неї і повз неї, як то й з Ешлі бувало* наче він прозирав у якийсь незвісний нікому світ.- Прощавайте, голубонько.

Він скочив у сідло й погнав кобилу легким чвалом - капелюх у руці, срібне волосся відкрите мжичці. Скарлет вернулась на своє місце біля Мейбел та місіс Мід, і лише тут до неї дійшов справжній сенс його останніх слів. Пойнята забобонним страхом, вона перехрестилася й спробувала проказати молитву. Він говорив про смерть достоту так само, як давніше Ешлі, і ось тепер Ешлі… Ніхто й ніколи не повинен говорити про смерть! Згадувати смерть - це спокушати провидіння. Коли жінки всі втрьох верталися під дощем назад до шпиталю, Скарлет подумки молилася: “Пощади його, Господи. Пощади його й Ешлі!”

Відступ від Долтона до гори Кеннесоу тривав від початку травня до половини червня, і коли настали спекотні й дощові червневі дні, а Шерман так і не зміг вибити конфедератів з крутих осклиз лих схилів, надія знову ожила в серцях мешканців Атланти. Люди побадьорішали й прихильніше стали відгукуватись про генерала Джонстона. Коли ж дощовитий червень змінився ще дощовитішим липнем, а конфедерати, відчайдушно обороняючись зі своїх укріплень на схилах гори, все не пропускали Шермана далі, атлантців охопили невтримні веселощі. Надія вдарила їм у голову, як шампанське. Ура! Ура! Ми зупинили їх! Спалахнула справжня епідемія вечірок та балів. Коли до Атланти бодай тільки на одну ніч прибував з фронту гурт воїнів, на честь їх влаштовувано обід з танцями опісля, і дівчата - по десятеро на кожного військового - одна перед одною домагалися права потанцювати з ними.

Атланту вщерть затовпили приїжджі: біженці, родичі поранених, що лежали у шпиталях, дружини й матері тих, що билися на узгір’ях,- вони хотіли бути ближче до своїх на випадок, якщо тих поранять. Крім того, цілі зграйки дівчат насунули на місто з усієї округи, де не лишилося жодного чоловіка віком від шістнадцяти до шістдесяти років. Тітонька Туп вельми несхвально дивилася на цих осіб, вважаючи, що в они прибули до Атланти лише з наміром роздобутися на жениха; вражена безсоромністю їхньою, вона запитувала себе: куди це котиться світ? Скарлет теж їх не схвалювала. Її аж ніяк не тішило суперництво цих шістнадцятиліток, рожеві щічки й осяйні усмішки яких примушували забувати, що вони вдягнені у двічі перелицьовані сукні й узуті в латані-перелатані черевички. Сама вона мала гарніші й новіші туалети, ніж у більшості дам,- завдяки Ретові Батлеру, що з останнього свого плавання привіз для неї нові тканини, але годі було заперечити, що їй уже дев’ятнадцять і вона вже не помолодшає, а чоловіків більше ваблять ці дурненькі дівчиська.

Куди вже їй, удові з дитиною, змагатися з цими юними вертихвістками, думала Скарлет. Щоправда, її саму в ці піднесені дні власне вдівство та материнство обтяжували менше, ніж будь-коли. Вдень заклопотана у шпиталі, а ввечері заморочена танцями, вона рідко навіть бачила Вейда. А часом і взагалі надовго забувала, що в неї є дитина.

У ці теплі вільготні літні вечори всі будинки в Атланті були широко відчинені для воїнів, оборонців міста. Особняки від вулиці Вашингтона до Персикової сяяли вогнями, скрізь влаштовувано прийоми на честь військових, які навіть не встигали змити з себе окопну багнюку, і нічну тишу сповнювали звуки банджо й скрипок, шурхіт ніг у танцях, веселий сміх. Гості громадились круг піаніно й захоплено співали “Твій лист прийшов, але запізно”, а обшарпані кавалери значливо поглядали на дівчат, які пересміювалися з-за віял з індичого пір’я, даючи воякам наздогад, що як надто зволікатимуть, то й зовсім спізняться. Самі ж дівчата не зволікали, коли це від них залежало. Вони без зайвих розважань кидалися в шлюбний стан, підхоплені, як і все місто, виром знервованих веселощів та збудження. Так багато було весіль того місяця, коли Джонстон стримував противника біля гори Кеннесоу, весіль, на яких усміхнена від щастя молода йшла до вінця в позичених