Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Так, думаю, — знизив плечима хлопець.

— Про що? Коли, звичайно, не секрет.

— Слухай, ти справді радянський? — несподівано запитав Віллі.

— Справді. А що?

— Та щось не віриться. От я сьогодні бачив трьох, так то справжні, це факт. У мундирах, погони золоті, ордени, медалі… Так блищать, очам боляче.

— Що ти вигадуєш? — сказала Марта, розливаючи каву.

— Ти чуєш, Манфреде, я вигадую, — образився Віллі. — Я ходив сьогодні в «Континенталь». І бачив їх. Там зупинилася якась радянська місія.

— Це правда? — стрепенувся Андрій.

— Правда, — хлопчина розгубився, помітивши, що і Марта, і батько дивляться на нього очікувально.

— Ти не жартуєш? Ми так довго чекали. Почали втрачати надію. Тільки сьогодні вранці комендант табору давав мені читати листа, що Москва нібито відмовляється од нас…

— Я не брешу, я бачив, — обурений недовірою, Віллі схопився на ноги.

Вольфганг поглянув на молодшого сина і сказав упевнено:

— Йому можна вірити, Андре.

Від радості Андрія кинуло в жар. Серце застукотіло у грудях мов навіжене. Хотів щось сказати і не зміг. Зніяковів, розгубився.

— Я ще запитав у Гайнца; хто це приїхав. А він і каже: радянська місія.

— Спасибі, Віллі, — Андрій встав. — Я піду. Не ображайтесь на мене. — Поглянув на Марту, потім на старого Вольфа. — Я ще забіжу до вас. До зустрічі.

— Зачекайте, я проведу, там Рекс, — Марта поставила кофейник на підставку.

— До побачення, Андре, нехай вам усім щастить, — Вольф махнув Андрієві рукою.

— В таборі ще нічого не знають. Ото хлопці зрадіють… До побачення, — крикнув Андрій уже з порога.

Біля хвіртки зупинилися.

— Це ви… Якби я не зустрів вас… Дякую за все. Від щирого серця.

Вискочив на вулицю і побіг щодуху. Марта стояла біля хвіртки. Сумна і водночас щаслива усмішка блукала на її устах.

Андрій вибіг на пустир і, не розбираючи дороги, кинувся навпрошки до табору. Серце калатало в грудях. Несподівана радість переповнила його. Збуджена уява вже малювала картини від'їзду, повернення до рідного села, зустрічі.

Камінний мур перетяв йому шлях. Підскочив, вчепився руками за гребінь, підтягнувся, закинув ногу і звалився у кущі глоду. Ледве видерся з його цупких обіймів. Блок зяяв чорними проваллями вікон. «Сплять, чорти болотяні. Ну, чекайте ж, зараз я вас наполохаю». Підбіг до будинку, тихенько штовхнув двері, ще тихше піднявся сходами на другий поверх. Біля своєї кімнати перевів подих. Прочинив двері, дотягнувся до вимикача і крикнув:

— Встати!

Однак усе те виявилося марним — в кімнаті нікого не було. Вибіг у коридор, заглянув до сусідньої кімнати — порожньо. Обійшов увесь поверх — ніде нікого. «Куди вони всі поділися?» Нараз відчув себе таким самотнім, ніби лишився один на всьому білому світі. Знову зайшов до своєї кімнати, схилився на підвіконня. «Що ж трапилось?» — не давала спокою думка. Якийсь напис олівцем на лутці привернув його увагу. Нахилився ближче, прочитав: «Андрію, нас вивозять. Силою вивозять. Куди — не знаємо. Микола». Андрій сів на підвіконні, притулився лобом до шибки. Навколо пустка. Тільки вітер гуде в кленовім верховітті та бризкають неприпнуті віконниці. «Вивезли. Заховали. Від кого?» І несподівано для самого себе промовив уголос:

— Від радянської комісії…

За вікном гойдалося чорне гілля. Вітер кидав його з боку на бік, свистів, завивав, реготав зло, насмішкувато.

Цілу ніч Андрій просидів на підвіконні. А як почало сіріти, вибрався з блока, прокрався парком, перескочив камінний мур і пішов навпростець до міста. На пустирі лежав туман. Вранішня прохолода пробиралась під одяг, і Андрій наддавав ходи, щоб хоч трохи зігрітись. На Розенгеймштрасе вже снували автобуси. Робітнича околиця прокидалася рано. Біля магазинів тупцювали жінки і діти в довгих чергах. На розі біля булочної розвантажували хліб. Від машини війнуло таким солодким духом, що в хлопця голова пішла обертом. З учорашнього ранку майже нічого не їв. Одвернувся — попрямував не оглядаючись. Однак голод уже не давав спокою. Андрій довго длубався в кишенях, хоч знав, що грошей катма.

За мостом натрапив на старого німця, що саме відчиняв свій гаштет. Підійшов до нього, запитав:

— Чи нема у вас якої роботи?

Німець поглянув на нього поверх товстих окулярів, що трималися на кінчику м'ясистого носа.

— Ти що, з місяця впав? Хіба не знаєш? Діпістам давати роботу заборонено. У нас своїх вистачає… таких.

Він одвернувся і, сопучи, почав піднімати важкі гофровані жалюзі на дверях. Ледве тягнув їх догори, аж жили старому надулись на лобі. Андрій допоміг. Повернувся і хотів іти геть.

— Зажди, — зупинив його хазяїн гаштету. — Постійної роботи у мене нема, але…

— Мені хоч кілька пфенігів заробити. На обід.

— А хіба вас у таборі не годують?

Андрій не знав, що сказати. Німець зміряв його поглядом.

— Гаразд. Заходь. Це добре, що не крадеш. Дрова вмієш рубати?

— Доводилось.

Хазяїн підштовхнув Андрія до дверей. Гаштет був невеличкий, бідненький.

— Там у підсобні сокира, а дрова в сараї. Ось, візьми ключа. Вони розпиляні, іди.

— А скільки треба колоти?

— Іди, йди, там небагато.

Андрій пішов. Дров справді було мало. За півгодини поколов усі. Набрав оберемок і повернувся до гаштету. Поклав на кухні біля печі. Сива