Читати книгу - "Щит і меч"

Як вони дбали про російський народ! А народ називав їх «матінка», тобто мама. Як це чудово! — Гаген закотив очі, потім промовив суворо, осудливо: — Звичайно, ми, німці, винні перед вами, що не змогли своєчасно викрити перед усім світом злочинність ідей Маркса. Ви стали їхніми жертвами, і тепер ми несемо відповідальність за те, що Маркс народився на нашій землі, і змушені рятувати інші народи від його шкідливих ідей. Нам допомагають у цьому наші доблесні солдати. — Спитав турботливо: — Ти все зрозумів?

Гога схопився, виструнчився:

— Так точно! — Але його мертві очі, — Йоганн помітив це, — на якусь мить блиснули злісно й насмішкувато, а потім знову потьмяніли, вмерли.

Коли Гога пішов, Гаген попросив Йоганна відчинити в канцелярії кватирку:

— Від цих скотин смердить псиною. — Спитав жваво, з хвальковитою ноткою в голосі: — Ви помітили, як ця істота розчулилась, коли я сказав приємне про його плем'я? — Заявив: — Ми повинні дуже добре знати їхню історію, звичаї. Їм це лестить і пробуджує здорові інстинкти хліборобів.

Кожен з керівників, викладачів, інструкторів відточував свої здібності, намагаючись якнайкраще виконати секретну директиву про те, щоб старанно добиватися довір'я курсантів.

Довгими безмовними ночами, коли все, знесилене тишею, здавалося тут мертвим, пекучі думки обпалювали мозок Йоганна, не даючи йому заснути.

В нього було таке відчуття, ніби він сам попався в пастку цієї підступної директиви, яка позбавила його можливості знайти шлях до зближення з курсантами. Якщо керівники, викладачі, інструктори, виконуючи цю директиву, добиватимуться довір'я курсантів з допомогою лицемірної доброзичливості, то, природно, у тих, хто потрібен Йоганну, рано чи пізно виникне гостре недовір'я до німців, які шукають зближення з ними таким шляхом, і цей шлях станс для Йоганна неприйнятним. Усе, що він спробує зробити, здаватиметься пасткою тим, хто ще має надію вирватися на волю.

Дати зрозуміти людям, яких він намітить, що вся ця німецька дружня прихильність по що інше як пастка? Але як? Для цього він повинен спершу здобути їхнє довір'я. Та коли всі німці тут прагнуть того самого, як зможуть вибрані ним люди відрізнити його щире прагнення від прагнень його колег?

І ще одне, дуже важливе. Йоганн, пройшовши попередню підготовку, змусив себе перевтілитися в німця, стати німцем, незмінно лишаючись при цьому самим собою. Граючи цю роль, він весь час удосконалював її, вдало переймаючи в навколишніх потрібні йому найдрібніші рисочки, які він невтомно підмічав і старанно збирав. Вірно вгадуючи психологію тих, з ким йому доводилося спілкуватися, він з механічною точністю відтворював їхні ідеологічні канонізовані фрази: вони були йому захисним засобом, таким собі офіціозним мундиром думки. Усе це виходило в нього досить вірогідно. Та проникнути в душу людини, яка зрадила Батьківщину, поставити себе на її місце, щоб старанно дослідити, що ж людське залишилось у ній в таких обставинах, а що загинуло намертво, — цього Йоганнові не вдавалося.

Він ще міг уявити собі загнану, замучену, слабовільну людину, яка в момент відчаю одважилася «як розумний тимчасовий компроміс» зробити початкову поступку ворогові і, втягнута в перше коло виру, потім падає все нижче на погибельне дно, куди затягують її дедалі вужчі кола.

Таку людину він мусить зрозуміти й зуміти знайти логіку переконання, щоб вселити їй мужність, так ганебно втрачену, і потім обнадіяти, примусити повірити, що, вчинивши подвиг, вона зможе знову вернутися до свого народу.

І слід гадати, що такий шлях падіння пройшов багато хто з них. Та серед тих, хто став зрадником через свою слабкість, є й інші, ті, хто вчиняє зараз нову й ще підлішу зраду: легко клюнувши на брехливі обіцянки фашистів, ці боягузи набираються тут хоробрості, сподіваючись стати довіреними співучасниками в розбійницькому розтинанні їхньої Вітчизни на шматки. Вони вірять, що кожен такий шматок під прихильною егідою німецької імперії стане ізольованим заповідником всього стародавнього, патріархального і Німеччина дбатиме про підопічні хліборобські нації — свої сировинні придатки.

До розпізнання отаких осіб Йоганн не міг підібрати ключі, не розумів їх. А такі були, особливо серед тих, кого привезли сюди з підготовчих шкіл, — вихованці різних буржуазно-націоналістичних антирадянських центрів. Їм ввижалася несмілива покірність своїх народів, повернених назад, до старих, патріархальних часів, тихе життя під солом'яними стріхами, «самостійне» існування. І заради нього вони ладні були винищувати свій народ, який влився в сім'ю інших радянських народів, що утворили найвеличнішу соціалістичну державу. Та разом з тим не можна було не думати, що, крім тих, у кого нав'язані ворогом погляди зрослися з плоттю, були й інші і для них ці погляди могли бути тільки захисним забарвленням, засобом самозбереження.

Кожному курсантові на черговому занятті пропонувалося написати твір на тему «Чому я ворог Радянської влади».

З одного боку, цей твір мав стати таким собі векселем, запорукою запроданої ворогам душі, а з другого — давав матеріал для дослідження. З нього можна було судити, наскільки вчинена зрада зв'язана з думками зрадника про свою Батьківщину.

І хоч яке мерзенне було це чтиво, Йоганн відводив йому багато годин. Напружено, вдумливо аналізував він кожну фразу, шукав у ній прихований зміст, опір думки чи викручування, з допомогою якого можна ухилитися від необхідності ображати найсвященніше для людини. Він намагався розпізнати навіть ту зумисну тупість, за якою ховається, можливо, ще не цілком втрачена прив'язаність до рідної країни. Інші перекладачі, які не володіли російською мовою в такій мірі, не могли, читаючи твір, збагнути в усій повноті його потаємний зміст і тому не здатні були розкрити справжнє значення фраз, в яких Йоганн угадував зумисність, двозначність, таємний глум.

А тупу злість, породжену втратою власності, злість наполовииу з надією, що цю власність повернуть, німецькі перекладачі сприймали як зухвале зазіхання раба на частку награбованого хазяїном. І таких брали на замітку як хворих на нікчемні ілюзії.

Тут кожного заохочували пошити собі з брудного лахміття антирадянських пропагандистських покидьків який хоче прапор. Курсантам дозволяли вважати себе немовби негласними союзниками вермахту, але вони були всього-на-всього мов ті чорні пацюки, яких закидають на кораблі противника, щоб воші згризти в трюмах усе, що їм буде по зубах.

Досліджуючи душі агентів за їх письмовими одкровеннями, співробітники обперу В чиновницькою запопадливістю підраховували кількість