read-books.club » Фантастика » Вулиця Червоних Троянд 📚 - Українською

Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

195
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вулиця Червоних Троянд" автора Анатолій Олексійович Стась. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги / Сучасна проза / Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 117 118 119 ... 167
Перейти на сторінку:
до підлоги стільці.

— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.

— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?

— Відмовляюсь відповідати.

— Тоді вам скажу я! — В голосі слідчого вже чулася погроза. — Під час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, — вона стала потім вашою дружиною, — бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і — це вже несподіванка — бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц — ми це встановили — був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса. Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де зупинився Штуленц, ну і…

Він витримав паузу.

— Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно доведеться заговорити!

Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.

— Ми все одно докопаємося до правди, Галею!

«Спробуй докопайся, — гірка усмішка тінню лягла на зморшкувате неголене обличчя Галея. — Від правди, про яку ти ніколи не взнаєш, уже і ями не зосталося на вулиці Червоних Троянд…»


ЧЕТВЕРТИЙ ПАСАЖИР

Спершу я не міг здогадатися, хто надіслав мені цього пухлого листа в синьому конверті, густо розцяцькованім іноземними марками. Та досить було глянути на зворотну адресу, як у пам'яті зринула корабельна каюта, здивований окрик чоловіка в картатій сорочці-безрукавці, дивна зустріч на пристані…

З конверта випало кілька списаних сторінок. Так, Отто Штогліц дотримав слова. Але перш ніж повідати зміст його листа, я хочу повернутися в уяві до того погожого серпневого ранку, коли білий, як чайка, теплохід «Богдан Хмельницький» розсікав форштевнем зеленкуваті хвилі Кременчуцького моря.


В каюті нас було троє.

Я лежав на верхній полиці, прислухаючись до плескоту хвиль. Крізь розчинений ілюмінатор залітав вітерець, лоскотав обличчя, обдавав приємною надвечірньою прохолодою.

Мої супутники тихо розмовляли. Молоді, в цупких діагоналевих гімнастерках і старанно начищених хромових чоботях, ці хлопці зійшли на пароплав поблизу колишнього Табурища, де тепер розкинулося молоде місто з високими білостінними будинками, зверненими балконами до моря. Ледь повернувши голову, я згори дивився на одного з них, вірніше, на його маківку, де стовбурчилося вихром вицвіле під сонцем волосся, на зелені погони зі смужками сержантських нашивок. Його товариш сидів під моєю полицею і був невидимий, я чув тільки його ламкий басок. Хлопці говорили про якесь село в горах, яке заливав протягом тижня рясний дощ, про ріку, що вийшла з берегів, про повінь…

Я лежав нишком, намагаючись не заважати їм. День уже кінчався. Рожеві відблиски блукали на хмарах. Зникав, зливаючись із водою, пруг далекого берега. Лише на сході за обрієм яскраво світилася тоненька сріблясто-біла смужка крейдяних круч. Пасажири поволі залишали палубу і лаштувалися до сну.

Четвертий пасажир з'явився в нашій каюті під час короткої зупинки теплохода поблизу Черкас. Високий, худорлявий, він обережно відхилив двері, переступив через поріг. В його руках висів старенький плетений кошик. Обличчя прибулого було аж чорне від загару, трохи грубувате, суціль посічене зморшками, але на подив молоді карі очі дивилися на нас спокійно, м'яко і якось несміливо всміхалися, неначе просили вибачення.

Сержант посунувся, вивільняючи місце для нового сусіди. Той спершу поставив кошик під столик, обережно сів на краєчок полиці і поклик на коліна важкі вузлуваті руки. Одна нога в нього не згиналася — з холоші визирала дерев'янка.

Невдовзі до нас заглянула меткоока провідниця з ковдрою під пахвою, кинула невдоволений погляд на дерев'янку і, нічого не сказавши, забрала четвертий комплект постільних приналежностей, стукнула дверима. Невидимий мені прикордонник сказав:

— Сердита тітонька… Розташовуйтесь, папашо, а я — нагору…

— Нагору мені квиток велить, — подав голос наш новий супутник.

— Внизу вам зручніше буде.

Зіскочивши з койки, я вийшов з каюти. В коридорі було порожньо й тихо. Лише десь глибоко в трюмі ледь чутно двиготіли корабельні машини. Тільки одного пасажира побачив я біля розчиненого ілюмінатора, за яким гусла серпнева ніч. Білявий, невисокого зросту, в картатій безрукавці із застібками-блискавками на кишенях, він замріяно дивився кудись у далечінь і механічно розминав пальцями сигарету. Я креснув запальничкою.

— Данке шен! — мовив блондин у безрукавці.

Мимохідь глянувши на німця, я ще трохи побродив по носовому салону, а затим повернувся до каюти.

Чоловік на дерев'янці викладав із кошика помідори, огірки, різав складаним ножиком паляницю домашньої випічки.

— Вечеряти будемо, — підвів він голову при моїй появі. — Я жінці кажу: не треба, не на місяць їду, а вона, бачте, скільки їстівного припасу накинули… Підсувайтеся ближче, прикордонники.

Хлопці перезирнулися. Сержант подав знак своєму товаришеві. Широкоплечий, весь у веснянках єфрейтор із глибоким шрамом над бровою хутко витяг із речового мішка консерви й ковбасу. Я теж потягся до свого чемодана.

— Потрошку… — І в руках безногого з'явилася пляшка.

Прикордонники нерішуче поглянули на мене.

— Спасибі, але нам вживати спиртне… Статутом заборонено!

Та чоловік ніби й не чув цих слів. Розлив палючу рідину по склянках, мовчки чарконувся з кожним. Зблизька він виглядав не таким уже й старим. Трохи зім'ятий піджак акуратно заштопаний на ліктях, розстебнутий комір білої сорочки оголював засмаглі дужі груди. Кругла, острижена під «нулівку» голова притрушена сріблом.

1 ... 117 118 119 ... 167
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулиця Червоних Троянд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вулиця Червоних Троянд"