Читати книгу - "Пташиний спів"

досвіду він знав, що цим водянистим напоєм напитися не вдасться, і тому попросив пляшку білого вина. Джонс відібрав у якогось солдата, який вже виходив, трохи патоки. Вони швидко спустошили пляшку, поки Еванс викрикував образи на адресу старої, котра смажила яєчню. Вона з радістю сварила його у відповідь, доки він не дочекався своєї черги.

Вони узяли ще вина і запивали ним масну картоплю, яка їм здавалося невимовно смачною, свіжою, гарячою та нагадувала про дім. Джек витер рот рукавом і підняв келиха:

— За Артура Шоу, найкращого друга, який тільки може бути.

Вони пили ще і ще. Джек напивався ритмічно, з неквапливою рішучістю — так само як він працював у вибої тунелю. Тверезий розум не відпускав болючі спогади про Шоу. І Джек намагався поступово позбавитися цієї тверезості, аж поки вона не піде зовсім, забравши спогади з собою.

Кабачок мав зачинитися о восьмій тридцять, коли прийде військова поліція, щоб перевірити, чи всі солдати пішли. Залишалося лише двадцять хвилин, і вони вирішили пришвидшити пияцтво. Еванс почав співати, і Джонс, валлійські предки якого ще кілька поколінь назад переїхали до Лондона, все ж таки примудрився відкопати у собі кельтські коріння, щоби підтримати його пісню. Потім вони попросили Джека Фаєрбрейса виконати свою частину їхніх посиденьок у стилі м’юзік-холлу.

Еванс закликав усіх присутніх зберігати тишу. Джек відчув натхнення. Він почав з усім відомих жартів, і солдатське невдоволення перериванням їхніх розмов змінилося гучними окриками схвалення. Джек підходив до ключового моменту кожного жарту з професійним спокоєм, роблячи невеликі паузи для розпалення цікавості слухачів. Випивка надала йому розкутості та відособленості. Та стадія, коли він міг забути рядок або нечітко вимовити якесь слово, залишилася позаду, і він націлився на досягнення нової ясності. Його впевненість була пихатою та майже жорстокою.

Солдатам подобалися жарти, попри те що вони їх вже знали. Велике значення відігравала саме манера Джека — мало хто чув старі історії у хорошому виконанні. Він і сам зрідка сміявся, але й бачив, яке враження справляє його виступ на аудиторію. Шум їх сміху відбивався у вухах морським прибоєм. Він хотів, аби шум гучнішав і гучнішав, щоби вони заглушили війну своїм сміхом. Якщо вони будуть кричати достатньо голосно, може світ опритомніє; може вони будуть сміятися настільки голосно, що воскреснуть мертві.

Джек випив ще вина з глека, простягнутого йому вдячним глядачем. Він перейшов ту незриму лінію, яка відділяла його особливий спокійний стан, у якому він не стримував себе, від дикої недоладності, коли він починав думати, що досягти мети — тобто розсмішити присутніх — можна просто підбурюванням, а не холодною концентрацією на способах її досягнення. Він починав повторювати ключові слова жартів, жестами показуючи, щоб усі сміялися. У декого на обличчі з’явилося спантеличення, інші втрачали інтерес до виступу та поверталися до своїх розмов.

Джек завжди закінчував виступ піснею. Було дивно, що найпростіші невибагливі пісеньки завжди мали найбільший успіх — ті, які давали можливість кожному подумати про свій дім. Він заспівав «Якби ти була єдиною в світі». Його голос сильнішав, він махав руками, запрошуючи усіх приєднатися до пісні. Присутні з полегшенням побачили, що жарти закінчились, і багато хто підтримав спів.

На Джека дивилися приязні та схвальні обличчя, і його це дуже зворушило та підбадьорило. Риси його мертвого друга знову постали перед ним. У цьому дивному, інакшому житті, Шоу був для нього особливою людиною: його красива голова, спокійні очі, м’язиста спина та величезні пальці з обламаними нігтями. Джек майже відчував, як його гнучке тіло ворушиться біля нього у вузькому смердючому бліндажі, де вони спали. Він почав давитися словами дурної пісеньки. Джек бачив, як в нього вп’ялися очі все більшої кількості людей, які знов приязно до нього ставилися. Він обвів поглядом їхні червоні, ревучі обличчя так само, як дивився колись на такий же натовп солдатів, коли співав цю пісню. Тоді він сказав собі, що більше не хоче прив’язуватися до жодного з них — знаючи, що їм усім вготовано.

Спекотна шумна кімната запаморочливо гойдалася у його сповнених сльозами очах. «Я зробив цю помилку. І не один раз, а двічі. Полюбив когось більше, ніж може винести моє серце».

З цією безнадійною думкою він впав зі стільця уперед на руки друзям — Джонсу та Евансу. Вони удвох витягли його у нічну темряву в супроводі спантеличених, але байдужих поглядів.

Два дні по тому сталася рідкісна для дивізійних бань драма. Рота Джека пройшла три милі від фронту в тил до старої броварні. Джек завжди насолоджувався цим ритуалом, а довічний оптимізм молодих офіцерів його веселив. Вони були впевнені, що коротке занурення у воду вирішить проблеми солдатів з гігієною назавжди.

Спочатку Джек сприймав вошей на своєму тілі як звичайних паразитів, і їх настирливість його обурювала. Він протестував проти того, як вони закопували свої мерзенні тільця жовтувато-коричневого кольору у пори на його шкірі. Ці створіння ховалися та розмножувалися на його одязі, і він отримував задоволення, коли сідав зі свічкою та повільно проходив полум’ям по усіх швах. Зазвичай їхня смерть у вогні минала тихо, хоча іноді можна було почути приємне тріскотіння. Джек обробляв також одяг Шоу, бо рухи того були вкрай необережними, і він ризикував спалити білизну. Якщо свічок не було, то доволі ефективно вони боролися з вошами за допомогою нігтів на великих пальцях. Коли ті створіння нарешті зникали, їм легшало, хоча відчуття було таким, наче убив комара, котрий вже встиг напитися крові: Джек вважав, що ті істоти взагалі не мали права тут бути. Зменшення кількості вошей приносило очевидне тимчасову полегкість, яку супроводжував кислуватий затхлий запах, залишений ними. Та це було невеликою бідою, бо його доповнювали або навіть перебивали сильніші та стійкіші запахи немитого тіла.

Джек, як і більшість солдатів, постійно чухався, і поступово втрачав над цим контроль, і вже й сам цього не помічав. Але вони не згодні були це терпіти мовчки. Тайсона воші