Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

акумулятори і продавала, і здавала в оренду, роздрібна ціна за велику шафку зупинилася на позначці 216 $, а настільна модель — «ливник» — роззувала покупця на 75 $. Потягами їх доставляли до Нью-Йорка, потім до Бостона, а далі до Нью-Джерсі, Пенсильванії, Орегону та Каліфорнії. Райх надав Вудові декотрі книги, які клієнтові висилали разом із акумулятором. Інструкція користувача «Як користуватися оргонним акумулятором» зверталася до першопрохідців, які добровільно зголосилися протестувати новий прилад Райха. «Ми не гарантуємо жодного зцілення, — йшлося в посібнику. — Не слід очікувати жодного містичного ефекту. Продаж оргонних акумуляторів не здійснюється з метою збагачення. Основна мета — встановлення кількості людей, які протягом 2–4 років регулярного користування акумулятором усе ще хворітимуть на хронічну застуду, гостриі форми гаймориту, пневмонію та захворювання загального ураження організму (рак та інші)». Пацієнтам давалася вказівка сидіти в камері щоденно, краще голими, допоки їм не «буде достатньо», чи поки не відчують, що «нічого вже не відбувається».

Тридцятивосьмирічна жінка на ім’я Кліста Темплтон сама виготовляла камери в маленькому селищі Окуоусок, що за декілька миль від Орегону. Темплтон сказала Вудові, який до неї приїхав одразу після Райха, що вона збирає акумулятори від того часу, як її батько, Герман Темплтон, помер три роки тому. Герман Темплтон працював гідом у тій місцевості, і вони з Райхом потоваришували, коли той уперше приїхав на відпочинок у Мен (Райх зупинявся в хижці, яку збудував Темплтон і яку потім у нього і викупив). Коли в Темплтона у віці 69 років діагностували неоперабельну форму раку простати, Райх порекомендував йому скористатися оргонним акумулятором.

Темплтон змайстрував власну камеру, ставши першим пацієнтом, що користувався нею амбулаторно в себе вдома, а не в Райховому стаціонарі у Форест-Гіллз. Райх провів літо 1942 року як неофіційний лікар Темплтона, забираючи в нього сечу на аналіз під мікроскопом, знову з’являючись із доповідями про спостереження в ній залишку відмерлих ракових клітин, що було доказом того, що сеанси в камері руйнують пухлини. Того літа Кліста Темплтон сказала Вудові: «Райха переповнювало захоплення від ідеї можливого розвитку повномасштабного виробництва акумуляторів, і він розповідав, що йому знадобляться будь-які асистенти, етсетери, лише б ті допомагали ладнати з юрбами стражденних, які стовідсотково стовпляться перед воротами Оргонону». Вочевидь, він навіть зробив величезні дорожні знаки, щоб скеровувати людей до Оргонону й допомагати їм знайти прихисток на ніч в окрузі Ренджелей.

Лікарі прогнозували, що Темплтон ще доживе 6 місяців до завершення року, але, згідно з тим, що Райх розповідав у «Біопатїї раку» (1948), коли він почав користуватися акумулятором, його болі щезли, він набрав декілька фунтів, пролежні висохли і він прожив ще три роки.

Очевидно, ставши новим благовірним приладу, 1942 року Темплтон клапоть за клаптем почав виробляти для Райха акумулятори, що здавалися в оренду. На кінець наступного року було зібрано 20 акумуляторів, що перебували в офіційному використанні, більшість з яких збудував він. Таку ж кількість він змайстрував 1944 року. Однак, оскільки після війни Райх став більш відомим, попит зашкалював: 1946 року було зібрано 56 нових приладів; наступного року, коли вийшла стаття Брейді, — 65. На момент візиту Вуда Темплтон та його донька змайстрували на двох 171 великий акумулятор та 85 менших «ливників». (Також багато користувачів, як ото Розенфельд та Берроуз, попросту зібрали власні прилади.)

Згідно з твердженнями Вуда, Кліста Темплтон відчувала, що Райх експлуатує її батька, й планувала припинити виробництво у найближчому майбутньому. Її батько, казала Кліста, змайстрував собі акумулятор лише після того, як Райх «невпинно спонукав його до цього, і… це попри мудріше бачення ситуації батьком». Вона вважала, що Райхів ентузіазм і його сподівання, що Оргонон стане новим Лурдом, давали їхній сім’ї «марну надію». Хоча Темплтон, здавалося, і вважав, що акумулятор і справді допоміг йому осінню та зимою 1942 року, на думку Клісти, то був запізнілий ефект попереднього лікарняного лікування. На початку наступного року здоров’я її батька погіршилося, і він помер через 25 місяців (не через 3 роки) після того, як йому поставили діагноз рак. Дійшовши до останніх рубежів свого життя, казала Кліста, її батько «втратив упевненість в акумуляторі, і одного разу сказав Райхові, що він був недієвим, як і решта панацеї».

Перед смертю батька його акумулятор запроторили до сараю, де він став підставкою для дров, тож прилад геть втратив форму та обриси. За описами Вуда, він був заввишки п’ять з половиною футів[73] і виглядав «надто саморобним, але, певне, таким же ефективним, як і всі інші представники виду, та наглядним експонатом приладу, з якого жодної користі». Вудові здалося, що та шафка скидалася на вуличний гальюн: «Я сказав Клісті, що його б трішки підшаманити і з нього вийшло б чудове доповнення до ландшафтного ансамблю заднього двору вашої дачі», — жартував він.

Прочитавши доповідь Вуда про його візит до Райха, Чарльз Вортон, начальник східного окружного відділення УПМ, вирішив, що оргонний акумулятор був «шарлатанством першого ґатунку, яке здійснював дуже умілий індивід, що заручився підтримкою мужів науки». Вортон, певний того, що Райх обманював своїх клієнтів хибними медичними заявами, вирішив, що управління розпочне розслідування, й дав Вудові вказівку зібрати імена та адреси кожного одержувача вантажу і кожного, хто повернув камеру, аби ідентифікувати потенційно «незадоволених клієнтів», які могли б свідчити проти Райха в суді.

* * *

Уже через місяць Вуд повернувся до Окуоусока, аби провести перше із декількох негласних розслідувань, що мали завершитися до кінця того року. Намагаючись встановити калібр розмаху Райхових діянь, і дізнатися, як усе було налаштовано, Вуд не раз заходив до місцевого банку, любив поговорити із поштмейстром, службою залізничної доставки та й до окружного реєстру теж навідувався. Також він стане частим гостем у будинку Клісти Темплтон; вона була його