Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Пригадую, дід Соломон одразу запротестував: мовляв, він уже давно по гулящих дівках не шльондрається, то чому йому ображати те, що вже давно чесно і мирно дрімає в ногавицях. Баба одразу почала товкти Соломонові, що не його мала на увазі, а діда взагалі, такого політичного…

— Так ти, Марько цукрова, любиш уже лем гуляющих із партєйними білетами, — образився дід. — Думаш, як залізний комунішта, то і в ногавицях в нього все залізно?

— О, мамко мармаладові, остолопе повчанський, так ненавиджу тебе, як свої гріхи! — скреготнула баба зубами.

Після довгої поетично-філософської дискусії дійшли обопільної згоди: вислів «за курвами» баба викреслить і залишить тільки «корчму». Тобто: осяяний ідеями Леніна, дідо, вмісто корчми, біжить скажено на політінформацію!

— Свят, свят… прости, Исусику, а який осел в сесе повірить… авби я та й вмісто корчми на політінформацію! — перехрестився дід.

— Слухай, борсуку килавий, тобі не один мінден, куди тебе нечистий носить — по курвах чи по корчмах: главноє, што би гроші за стихотвореніє заплатили, — постукала повчально баба Соломона по чолу.

— Та не дуже і єдно! — опирався дід. — Якщо по курвах, то мені належить більша частина грошей із твоєї премії. Мені од женщин тепер ніякого удовольствія, а наоратися на них треба ого-го-го!.. А в корчмі — ніякого труда, а удовольствія — море!

Баба на цей раз не втерпіла і щосили улупила рецензента-опонента дерев’яною ложкою по потилиці. І дід одразу припинив поетичні дебати, надаючи надалі новоявленій Сапфо поринути у солодку трепетність творчих мук.

Чимало схвальних відгуків про разючі сов’єтські переміни витекло із вуст і пера доморощеної поетеси. Проте, будучи талантом воістину народним і могутнім, Фіскарошка, звичайно, не могла оминути і, як тоді мовилось, «окремі незначні недоліки». Таким маленьким недоліком у той час був глава Сов’єтського Союзу, Генеральний секретар ЦК КПРС Микита Хрущов — великий експериментатор, а ще більший любитель кукурудзи і гороху. В ті часи пшенична мука і хліб майже взагалі зникли із магазинів. Натомість народ кормили буханцями із кукурудзяно-горохової суміші. Якщо наївся такого хліба сьогодні, то через добу він починав бродити у тобі, а ще через добу включався реактивний двигун. І тобою, як шаленим, носило, наповнюючи довколишні простори неароматними газами. А коли такий буханець зачерствів — ти міг спокійно з ним у пазусі йти зводити рахунки не лише з місцевими хуліганами, але й перти на німецькі танки — Микитин хліб крупівську броню пробивав стовідсотково.

Безперечно, подібне не могло прослизнути повз пильне око народного таланту, і Фіскарошка свою оду закінчувала, всупереч законам жанру, — гнівним зверненням до вождя пролетаріату Володимира Леніна:

Лист із геніальним творінням Фіскарошки, певне, ще й не встиг добігти до редакції, як на фамільному Олімпі розпалилась пекельна дискусія: як, кому і скільки перепаде із бабиної премії. А про те, що Фіскарошка обов’язково тріумфуюче переможе, жодна із фамільних кебет навіть не сумнівалась.

— Думаю, мамо, добре розумієте, што всьо життя я не буду на яйцях сидіти — пора би і женитися! — рішуче заявив молодший брат нянька Петро.

— Онучі в зуби і вперьод! — рявкнула тітка Моргіта.

— Та я ж ногавиць порядних не маю, — на диво спокійно відповів вуйко Петро. — А чоботи ще ті доношую, що мамка під кінець войни у німецького офіціря вкрали.

— Будуть, будуть тобі, Петрику, ногавиці. Лем до того, як женитися, дивись, авби яйця не загубив, — великодушно мовила баба. — Якихось двайціть рублів виділю.

— Ага, ага, я так і знала! — заверещала тітка Моргіта. — Килошові на ногавиці грошики є, а я із дітства ще не мала спідньої білизни. Коли роздіваюся, то ладна голову межи ноги од ганьби спрятати.

— А ти, шарі-рігов, роздівайся у темноті, то ніхто й не увидить, што ти гола, — порадив щиро нянько.

— Я маву на увазі, коли у дохтора роздіваюся, — ображено закотила губу тітка.

— А ти найди собі м’ясника — він не на спідньоє більо зариться, а на тілеса…

— Закрийте писки! — дала команду баба і, співчутливо глянувши на Маргариту, запитала. — І кілько то коштує?

— Ви мені дайте із тої премії хоть п’ятдесят рублів, то я пак уже сама собі виберу.

— Так, Петрові на ногавиці — двайціть рублів, Моргіті — п’ятдесят, — почала лічити баба.

— Мамо, вам што — у голові печені кури квочать! — раптом зойкнули мої нянько. — Я з сиротами сам, як вівця серед вовків: куди не вернуся, усюди біднота зуби сушить…

— Кілько тобі, Мішку? — перебила баба.

— Та хотя би п’ятдесять — на чоботи, сорочки…