read-books.club » Сучасна проза » Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "Три товариші"

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 117 118 119 ... 123
Перейти на сторінку:
бути щасливою.

Увечері в коридорах санаторію люди бігали одне до одного й шепталися. Прийшов Антоніо і приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в палаті одного росіянина.

— А хіба мені можна отак просто піти з вами? — спитав я.

— Тут? — перепитала Пат. — Тут можна багато чого, що в іншому місці взагалі виключається, — сказав Антоніо посміхаючись.

Росіянин був чорнявий, літній чоловік. Він займав дві кімнати, застелених килимами. На якійсь скрині стояли пляшки з горілкою. В кімнаті було напівтемне, горіли тільки свічки. Серед гостей була одна красива, молода іспанка. Мали відсвяткувати її день народження. Якийсь своєрідний настрій створювали ці кімнати, освітлені мерехтливими вогниками. Півсвітлом і незвичайним братським єднанням людей спільної долі вони нагадували бліндаж.

— Що ви хочете випити? — спитав мене росіянин.

У нього був досить приємний, грудний голос.

— Що у вас є.

Він дістав пляшку коньяку і карафку горілки.

— Ви здорові? — спитав він.

— Так, — відповів я ніяковіючи.

Він запропонував мені цигарки з довгими картоновими мундштуками. Ми випили.

— Звичайно, вам тут дещо здається дивним, адже так? — мовив він.

— Не те щоб занадто, — відповів я. — Я не звичний до нормального життя.

— Так, — сказав він, поглянувши темними очима в бік іспанки. — Тут, у горах, своєрідний, замкнений світ. Він змінює людей.

Я кивнув на знак згоди.

— Незвичайна хвороба, — задумливо додав він. — Вона робить людей жвавішими. А іноді кращими. Загадкова хвороба. Вона розтоплює і знімає з людини всякий шлак. — Він підвівся, злегенька вклонився мені й пішов до іспанки, що посміхалася йому.

— Ніби маслом маже патетичний балакун, га? — озвався хтось позад мене.

Обличчя без підборіддя. Лоб ґулею. Неспокійний, гарячковий погляд.

— Я тут гість, — відповів я. — А ви хіба ні?

— Таким чином він ловить жінок, — вів далі той, не слухаючи мене, — на цьому вони й ловляться. Та маленька теж.

Я нічого не відповів.

— Хто це такий? — спитав я Пат, коли той відійшов.

— Якийсь музикант. Скрипаль. Безнадійно закоханий в іспанку. Так, як закохуються тут, у горах. Але вона й слухати про нього не хоче. Любить росіянина.

— На її місці я зробив би так само.

Пат засміялась.

— Я вважаю, що саме в таких чоловіків слід закохуватись. А ти не закохалася в нього?

— Ні, — відповіла вона.

— Ти ще не була закохана тут?

— Не дуже-то…

— Та мені це байдуже, — сказав я.

— Оце-то зізнання… — Пат випрямилась. — А в дійсності тобі було б далеко не байдуже.

— Я не про те. Навіть не можу тобі пояснити свою думку. Саме тому ні, що я все ще не знаю, що ти, власне, знаходиш у мені.

— Полиш ці турботи на мене, — відповіла вона.

— А ти сама знаєш це?

— Не до кінця, — відповіла вона посміхнувшись. — А інакше й ніякої любові не було б.

Росіянин залишив біля мене пляшки. Я вже налив собі і випив кілька чарок. Атмосфера в цих кімнатах гнітила мене. Неприємно було бачити Пат серед усіх цих хворих.

— Тобі не подобається тут? — спитала вона.

— Не дуже. Спершу я повинен призвичаїтись.

— Бідний мій, любий… — Вона погладила мою руху.

— Я не бідний, коли ти зі мною, — сказав я.

— Хіба Рита не дуже гарна?

— Ні, — відповів я, — ти краща.

Молода іспанка тримала гітару на колінах. Щипнула кілька акордів. Потім заспівала, і здалося, по кімнатах лине якийсь похмурий птах. Вона співала іспанських пісень стиха, сиплим, надривним голосом хворої. І я не знав, що так впливає: чи меланхолійні чужі мелодії, чи разючий, вмираючий голос дівчини, чи тіні хворих, що притулилися в кріслах і на підлозі, чи велике схилене темне обличчя росіянина, — але мені раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; благання, зойк і страх, страх перед самотністю наодинці з нічим, що поволі пожирає людей…

Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх платтів.

— Широкі стали, надто просторі, — мурмотіла вона, приміряючи їх перед дзеркалом. Потім повернулась до мене: — А ти захопив з собою свій смокінг, любий мій?

— Ні, — відповів я. — Не знав, що він тут знадобиться.

— Тоді йди до Антоніо. Він позичить тобі свій. У вас же однакові постаті.

— Але ж він потрібен йому самому.

— Він одягне фрак. — Вона пришпилила складку. — А потім іди кататися на лижах. Мені треба тут дещо зробити. При тобі я не можу…

— Цей Антоніо… — бурмотів я. — Обберу його до нитки. І що б ми тільки робили без нього?

— Він хороший хлопець, правда?

— Так, — відповів я, — це вірно характеризує його: хороший хлопець.

— Не знаю, що б я робила сама, якби його не було тут.

— Давай про це більше не думати, — сказав я. — Це вже лишилося далеко позаду.

— Так. — Вона поцілувала мене. — А тепер іди покатайся на лижах.

Антоніо чекав мене.

— Я вже думав про те, що ви, певно, не захопили з собою смокінга, — сказав він. — Приміряйте-но піджак.

Піджак виявився трохи короткуватий, але в усьому іншому був ніби на мене пошитий. Антоніо, вдоволено посвистуючи, вийняв костюм з гардероба.

— Завтра добре розважимось, — пояснив він. — На щастя, в канцелярії чергуватиме маленька секретарка. Стара Рексрот не випустила б нас із санаторію. Адже офіціально все це заборонено. А неофіціально ми ж, звичайно, уже не діти.

Ми пішли кататись на лижах. Я вже досить добре підучився, і нам не треба було йти на лижний трек. Дорогою ми зустріли якогось чоловіка в брильянтових перснях, у картатих штанях і з галстуком, як у художників, що розвівався на вітрі.

— Тут трапляються оригінальні особи, — зауважив я.

Антоніо засміявся:

— Це — важлива персона. Супровідник мерців.

— Що? — здивовано спитав я.

— Супровідник мерців, — повторив Антоніо. — Тут же є хворі з усього світу. Особливо багато з Південної Америки. Ну, а більшість рідних хочуть поховати своїх членів родини вдома. Тоді такий супровідник мерців за пристойну винагороду доставляє туди цинкові труни. В такий спосіб ці людці стають заможними і багато подорожують. Он того, як бачите, смерть перетворила на денді.

Деякий час ми сходили на гору пішки, потім закріпили лижі й пішли на лижах. Білі схили гір то здіймалися, то опускались, а за нами дзявкаючи мчав, немов рожево-коричньовий м'яч,

1 ... 117 118 119 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Три товариші"