Читати книгу - "Ловець орлів"

— Повартуй трохи замість мене, — сказав я Пітакі.

Закутавшись шкурою лося, яка була мені за ковдру, я ліг на траву і заснув.

Снилося мені, що болотяний лунь кружляє у мене над головою, але тільки я звернувся до нього по допомогу, як Пітакі схопила мене за плече.

— Брате, вставай, вставай! — кричала вона. — Подивись на бізонів! Щось сталося зі стадом.

Розділ десятий

Я схопився на ноги і подивився вниз. Бізони спустилися до річки, а кілька тварин зайшло по коліна у воду. Раптом одна корова відійшла од стада і враз щодуху помчала від річки. Бізони, які ще не зайшли в річку, подивилися їй услід і підтюпцем повернули за нею. Тупіт ратиць розтривожив усе стадо, й незабаром на березі річки не залишилося жодної тварини. Швидше й швидше мчали вони за коровою і, піднявшись схилом пагорба, зникли з очей.

— Як ти гадаєш, чому вони втекли? — спитала Пітакі.

— Корова помітила, що з нею немає малюка, — припустив я. — Можливо, вона сховала його в кущах і забула розбудити, коли стадо рушило на водопій. А зараз вона згадала про вовків і кинулась його рятувати.

— Авжеж, мабуть, так і було, — погодилась Пітакі.

Я сів біля неї і задумався.

— Сестро, — сказав я, — була б у мене здатність, як у наших предків, обертатися на тварин, я зміг би заманити бізонів. Я б обернувся на корову і, наблизившись до стада, удавав би, що загубив малюка. Я б кинувся його шукати, поманивши за собою все стадо.

І раптом мені сяйнула думка: що, коли я спробую заманити стадо верхи на коні? Я з головою накриюся бізонячою шкурою, під’їду до стада, і тварини вважатимуть мене одним із своїх співбратів. Потім я помчусь до прірви, і стадо побіжить за мною.

Ось мені й відповідь — винагорода за всі мої молитви та пожертви! Ось як болотяний лунь допоміг мені розгадати таємницю!

— Сестро! — вигукнув я. — Тепер я знаю, що треба робити. Я можу обернутися на бізона, на майже-бізона, я обманю тварин і поведу їх за собою. Вставай швидше! Вертаймось до табору!

Ми спустилися до річки і переправились на острівець. Жінки сиділи біля вігвама в холодку високої тополі. Я розповів їм про те, як стадо бігло за коровою і як мені спало на думку обернутися на майже-бізона, щоб заманювати тварин. Коли я закінчив розповідь, обидві старенькі схопилися на ноги, обняли мене і заплакали від радості.

— Отже, не даремно ми поневірялися й приносили жертви! — вигукнула Суякі.

Потім, здійнявши руки, вона звернулася до Сонця:

— Я стара. Недалеко той час, коли я змушена буду піти в країну Піщаних Пагорбів. О Сонце, захисти мене! Дай мені ще трохи пожити і хоч раз побачити, як мій син заманить для нашого народу стадо бізонів!

— Звичайно, ти побачиш — і не один, а багато разів, — сказала їй Ахсанакі.

Мугикаючи якусь пісеньку, жінки розпалили багаття і почали смажити м’ясо.

Через кілька днів наше плем’я мало повернутись до гирла річки. Ось чому я вирішив негайно піти до Плескатої гори й привести коней, а потім спробувати верхи на коні заманити стадо бізонів. Поївши, я залишив острівець, прихопивши з собою шматок смаженого м’яса, рушницю й мотузку. Жінкам я наказав сплести вуздечки із шкури лося; я хотів, щоб ми вчотирьох верхи вирушили до пониззя річки назустріч нашому племені.

Пізно ввечері дістався я до ущелини біля підніжжя Плескатої гори, але було вже дуже темно, щоб шукати коней. Я спав до світанку, а прокинувшись, побачив, що коні пасуться на схилі гори. Троє, що були стриножені, вивільнились із пут. Я піймав четвертого, загнуздав його і перерізав путо. Потім я поїв, скочив на коня й погнав табун до пониззя річки. Коні відпочили, погладшали на паші, й мені було легко вести табун.

Пополудні я виїхав на високий пагорб. Звідси було видно долину річки. Я зупинив коня, роззирнувся навсібіч і хотів було їхати далі, як раптом побачив удалині довгу темну стрічку, що рухалася в напрямку річки. Ця стрічка скидалася на довжелезну змію; голова змії ховалась у гаю, а хвіст її звивався поміж пагорбів. Помилки не могло бути: плем’я «плоскоголових» спускалося до пониззя річки. Воно прибуло на місце зустрічі на кілька днів раніше.

Першої ж хвилі я зрадів: тепер нам не загрожує напад ворожих загонів. Але, поміркувавши, я зрозумів, що прихід «плоскоголових» зашкодить моїй спробі заманити бізонів у давню пастку кроу. Тоді я стьобнув коня і поскакав чвалом, женучи перед собою табун. Зупинившись на березі навпроти острівця, я крикнув жінкам:

— Спиніть табун! Перетніть йому шлях! Принесіть мені мотузки!

Вони хутенько виконали мій наказ. Для жінок і для Пітакі я спіймав трьох коней, а також вибрав і для себе свіжого коня, гнідого жвавого жеребчика. Потім я повідомив їм, що прибули «плоскоголові», звелів будь-що їх затримати. Нехай вони стануть табором на південь від пастки. Я боявся, аби вони не розполохали бізонів, які паслися на рівнині.

— А зараз, — додав я, — зберіть ваше майно і їдьте назустріч «плоскоголовим». Перекажіть їм мої слова. Я вас проведу.

Суякі засміялась.

— Він каже, щоб ми зібрали наше майно, а в нас нічого немає, крім мідного казанка. Сину мій, сьогодні вранці ми доїли м’ясо лося, якого ти вбив.

— Не журіться! — відповів я. — «Плоскоголові» вас нагодують. А незабаром і я піду на полювання. Не баріться! Рушайте в путь!

Я провів їх берегом річки, і вони поїхали назустріч «плоскоголовим», я ж повернув коня назад. Від’їхавши трохи, я покликав сестру й попросив її дати мені ковдру з бізонячої шкури. У мене була ковдра із шкури лося.

Вона під’їхала до мене, передала свою ковдру і сказала, що разом зі мною повернеться до пастки. Вона хотіла подивитись, як я буду заманювати бізонів.

— Ну що ж! Ти побачиш, як вони знову побіжать від мене, — відповів я.

— Ні, ні, тепер вони не втечуть! — вигукнула вона. — О, як я пишаюся тобою! Я — сестра Апаука, за-манювача бізонів, Дарувальника Достатку!

Я нічого їй не відповів, і всю дорогу ми їхали мовчки.

Коли заходило сонце, я прив’язав коня Пітакі до колоди в загорожі старої пастки. Ведучи мого коня на повідку, ми піднялися стежкою на бескид і поміж кам’яними пасмами спустилися в улоговину.

— Сестро, — мовив я, — мене давно