Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

усупереч їм. Це були прагнення до самовіддачі й довіри, бо вона ніколи не почувалася в самотності так добре, як її брат; та коли досі їй і не щастило віддатися кому-небудь або чому-небудь усією душею, то лише через те, що в ній, Аґаті, жила можливість самовіддачі ще глибшої, хоч би куди ця простягала руки — до світу чи до Бога! Є ж бо дуже відомий спосіб віддати себе всьому людству: не жити у злагоді зі своїми сусідами; й достоту так само потаємна й глибока потреба в Богові може постати з того, що асоціальний елемент виявиться здатним на велике кохання. Набожний злочинець у цьому сенсі — не більший абсурд, ніж набожна стара дівка, яка не знайшла собі чоловіка, і поводження Аґати з Гаґауером, що набуло вкрай безглуздої форми корисливого вчинку, стало таким самим спалахом нетерплячої волі, як і та гарячковість, з якою вона звинувачувала себе в тому, що завдяки братові прокинулася до життя, а тепер через свою слабкість змушена його втрачати.

Трамвай котився повільно, й Аґата висиділа в ньому недовго; коли будинки обабіч лінії потяглися нижчі й прибрали сільського вигляду, вона зійшла й далі попростувала пішки. Двори були відчинені, крізь ворота й низенькі огорожі погляд падав на ремісників, тварин і захоплених грою дітей. Повітря сповнював розлогий спокій, і в ньому чулися голоси й перестук інструментів; м’яким і нерівним пурханням метелика ворушилися ці звуки в ясному повітрі; й Аґата відчувала, як вона тінню пропливає повз них до виноградників та гаїв, що ярусами тяглися неподалік угору. Але один раз вона спинилася біля двору, де бондарі хвацько вистукували киянками по клепках. Вона все життя любила спостерігати таку хвацьку роботу, відчуваючи втіху від скромно-осмисленої, продуманої праці рук. Аґата й цього разу не могла відірватися від ритму киянок і надивитися на рівномірне кружляння бондарів довкола бочок. Завдяки цьому вона на хвилину забула про свою біду й поринула в безтурботний і приємний зв’язок зі світом. Вона завжди захоплювалася людьми, котрі вміли робити щось таке, що багатогранно й природно випливало із загальновизнаних потреб. Тільки сама не любила виявляти активність, хоч і мала всілякі корисні розумові здібності. Життя було заповнене й без неї. І раптом вона — перше ніж усвідомила зв’язок — почула бемкання дзвонів і ледве стрималася, щоб не заплакати знов. Невеличка церковця в цьому передмісті уже давно, мабуть, дзвонила у два свої дзвони, проте Аґата почула їх аж тепер, і ту ж мить її вразило відчуття того, як глибоко ці непотрібні звуки, що втратили зв’язок із доброю, щедрою землею й пристрасно злітали до небес. споріднені з її власним існуванням.

Вона поквапно рушила далі й у супроводі дзвону, який тепер весь час лунав у її вухах, хутко вийшла, поминувши останні будинки, до пагорбів, порослих унизу на схилах виноградом та край стежок поодинокими кущами, а вгорі увінчаних світло-зеленим лісом. Тепер Аґата знала, куди її тягло, і це було приємне відчуття, немовби вона щокрок занурювалася дедалі глибше в природу. Від напруження й захвату серце в неї калатало, коли вона часом спинялась і переконувалася, що дзвони супроводжують її й далі, хоч уже й сховавшись у високості й ледве чутні. Їй здавалося, що вона ніколи ще не чула церковних дзвонів ось так, серед будня, ніби й без особливого святкового приводу, демократично змішаних із природними й самовпевненими клопотами. Але з усіх язиків тисячоголосого міста останніми до неї тепер промовляли ці два, й було тут щось таке, що немовби підхоплювало її й намагалося понести до гір, але потім щоразу все ж таки відпускало й губилося в негучному металічному шумі, який у цих краях не мав жодних переваг перед рештою шумів — шелестом, стрекотанням і дзижчанням. Так Аґата сходила на погорби й блукала, мабуть, ще з годину, коли раптом опинилася перед невеликими заростями, про які ще пам’ятала з минулого. Ці зарості ніби живоплотом оточували занедбану могилу на узліссі, де майже сто років тому наклав на себе руки якийсь поет і де, згідно з останньою волею небіжчика, його й поховали. Ульріх казав, що поет то був такий собі, хоч його й нахвалювали, і все ж трохи короткозора поезія, яка виражає себе в бажанні знайти свій останній прихисток на землі в місці, звідки все видно, натрапила в Ульріхові на суворого критика. Але Аґата любила той напис на великій кам’яній плиті, відколи вони, якось прогулюючись тут, разом насилу прочитали розмиті дощами гарні бідермаєрівські літери, й тепер вона схилилася над чорними ланцюгами з великих гранчастих ланок — ланцюгами, що відгороджували від життя цей чотирикутник смерти.

«Я був для вас ніщо», — заповів написати на своїй могилі той невдоволений життям поет, і Аґата подумала, що так можна сказати й про неї саму. Ця думка тут, край порослого лісом пагорба, над зеленню виноградників і величезним, чужим містом, яке на вранішньому сонці спроквола ворушило хвостами своїх димів, розчулила її знов. Зненацька вона впала навколішки й прихилилася чолом до одного з кам’яних стовпчиків, на яких висіли ланцюги; незвична поза й холодний доторк каменю допомогли їй уявити оціпенілий, безвольний спокій смерти, що на неї очікував. Вона спробувала зосередитись. Але це вдалося їй не відразу. У вуха проникали пташині голоси, і тих різноманітних пташиних голосів було так багато, що це її просто вразило; гілля погойдувалось, а позаяк вітру вона не відчувала, то їй ввижалося, ніби дерева погойдують гіллям самі; в раптовій тиші чулося якесь тихеньке дріботіння; камінь, до якого вона припала, був такий гладенький, що в неї склалося враження, неначе поміж ним і її чолом лежить крижинка, не даючи їй притиснутися до нього щільніше. Аж по хвилі Аґата усвідомила: в усьому, що відвертало її увагу, знаходило вияв саме те, що вона хотіла викликати в собі, — глибоке відчуття своєї зайвости, яке найпростіше можна було б передати словами: життя й без неї таке наповнене, що їй нема чого в ньому шукати й від нього очікувати. Це жорстоке відчуття не було, по суті, ні розпукою, ні образою, а полягало в тому, щоб дивитися й слухати, і Аґата завжди так і робила, тільки без найменшого пориву, навіть без можливости спробувати зробити що-небудь самій. У цій відчуженості крилася мало не безпека, як ото є подив, що забуває ставити будь-які запитання. Вона могла б спокійнісінько собі й піти. Куди? Яке-небудь «куди», либонь, знайшлося б. Аґата була не з тих, у кого