Читати книгу - "Володимир"

— Будемо їсти, — намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь.

Діти і він сам сіли до столу, у мовчанні стали їсти, правда, нікому з них їжа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравниці, холод і пустка обгортали їхні душі, князь Володимир відчував на собі погляди дітей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навіть ключниця Амма…

Князь Володимир розумів, що так мусило бути, — жити всім, як і раніше, не можна. Знав він і те, що буде боляче, гірко, страшно…

Але це було більше ніж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравниці. Мовчав князь, мовчали діти, ключниця Амма вийшла із стравниці так тихо, що ніхто не почув її кроків.

— Діти мої, — не витримав князь Володимир, коли закінчився сніданок, і сам не пізнав свого голосу. — Я думав… я хотів вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пішла звідси…

Діти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотіли знати, що ж їм скаже батько?

— Ми з княгинею Рогнідою розлучились, — повів далі князь, — бо я, перемігши ромеїв, зажадав у них, знаючи їх лукавство й хитрість, вінця василевса і руки царівни Анни — сестри василевса… Нині я маю вінець і взяв у жони царівну Анну…

Він промовив ці слова, розповів усе про себе й Рогніду щиро, чесно, правдиво, але обірвав мову, бо раптом стиснуло в горлі, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очі, мовчав, нібито думав.

— Я не хотів образити й нічим не образив матері вашої княгині Рогніди, — хрипко говорив він, — коли ми розлучались, я давав їй землі, городи, все, що вона забажає, але вона відмовилась від усього, нині вночі прийняла християнство, постриглась у черниці й наречена Анастасією, ніколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворі в Предславині…

Діти мовчали. За скупими словами батька-князя вони відчули, що шляхи його й матері Рогніди розійшлися, вони тепер чужі одне одному, але як бути їм, коли в них один батько і одна мати?

— От я все вам і сказав, — тихо закінчив князь. — Русь перемогла Візантію, був я князем, нині став василевсом нарівні з імператорами ромеїв і німців, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, діти мої, такожде прошу охреститись разом зі всіма…

Але це було не те, що він хотів їм сказати, — він не міг говорити про своє горе й муку.

Діти схилили голови — вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грізно вставав перед ними.

— І ще вас прошу, діти мої, — якимсь благальним голосом промовив він, — коли до Києва приїде з города Константинополя сестра імператорів ромеїв, моя жона Анна, поважайте її хоча б як царицю… Прошу вас про це! І тоді в стравниці прозвучав тихий, але страшний стогін: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу ніч, заплакане обличчя матері, все, що видалось їй тоді сном, — ні, це був не сон, то плакала і десь нині плаче мати їхня Рогніда, а тут, у стравниці, плакало, стогнало, квилило її серце — рідне дитя.

— Мовчи, Предславо! — обірвав цей стогін-плач князь Володимир. — Я все сказав вам, діти мої. Не судіте, не кляніте, важко вам, але ще важче мені, проте нічого, нічого вже не можу змінити.

Він швидко пішов до дверей — там ждали його мужі, ждала Русь!

5

Світає. У Золотій палаті ще горять світильники з ведмежого жиру й воскові свічі, але знадвору через вузькі вікна вже струмує рожеве проміння світанку, денне й нічне світло, змішуючись, виразно окреслює дерев’яні зруби палати, доспіхи князів колишніх на них, постаті множества людей, що стоять попід стінами, в кутках, просто посередині…

Цього ранку ніхто не сідає. Всі стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з місця на місце, перешіптуються, жваво говорять — бояри, воєводи, всякі мужі, у куток забився й позирає звідти сполоханими очима головний жрець Перуна Віхтуй.

— Іде князь! Князь іде! — раптом чуються голоси в палаті. — Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов.

Князь Володимир з’являється в переходах за палатою, переступає поріг дверей, виходить на поміст. Нині він іде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платно, стомлений, дуже блідий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний.

Але це одна мить. Зупинившись на помості, він кидає погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотні вогнів, блискучі доспіхи, рожеве сяйво у вікнах.

— Чолом князеві Володимиру… Кланяємось тобі, — прориває враз палату багато голосів.

— Слава василевсу Володимиру! — чути крики в палаті.

Він піднімає руку. Палата враз затихає. Знадвору струмує денне світло, речі, постаті, все видно виразніше, опукло, скрізь глибшають тіні.

— Добрий день вам, мужі, бояри, воєводи мої, — каже Володимир. — От ми й знову тут…

Збираючись з мислями, що, як блискавиці, пролітають у голові, він на хвилину замовкає й потім продовжує:

— Я покликав вас нині, мужі мої, щоб повісти — наше воїнство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слів Візантії і через них говорив з імператорами Василем і Костянтином, з ними нині укладено ряд навіки. Ми маємо дань, пільги купцям нашим, віднині люди наші можуть вільно жити в гирлі Дніпра, на білих берегах і всюди над Руським морем…

— Добре, дуже добре зробив ти, княже, — залунали в палаті голоси.

— Пам’ятаючи ж, що ромеї завжди порушували ряд з нами, — продовжує Володимир, — я вимагав через слів, щоб імператори їхні говорили з нами, діяли й совершали мир як рівні з рівними, через що зажадав у них такого ж вінця, який вони носять, знаючи, що вони лживі й хитрі, вимагав, аби дали мені в жони сестру свою царівну Анну, як видавали за німецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас і Русь.

— Достойно говорив ти, княже, з василіками і імператорами, — додав до слів Володимира боярин Воротислав, що їздив з ним разом до Херсонеса, — добре їм сказав, — широко розвівши руки, він ніби обняв усю палату. — Ми — Русь. Нехай імператори пам’ятають, хто ми, не додержать миру — до самого Костянтинового города дійдемо.

— Із жоною — сестрою імператора, — почувся голос ще одного боярина, — добре вчинив — чим ми гірші від німецького імператора чи хозарського кагана… Ні, тільки так мусило