Читати книгу - "Сон кельта"

— Звичайно, я буду з вами. Але знаючи, що йдеться про марну жертву.

Молодий Планкет подивився йому у вічі тривалим поглядом, і Роджерові здалося, що в тому погляді він помітив почуття жалю.

— Дозвольте мені говорити з вами відверто, сер Роджер, — промурмотів він нарешті з виглядом людини, якій відома незаперечна істина. — Мені здається, ви дечого не зрозуміли. Ідеться не про те, щоб перемогти. Звичайно ж, ми програємо цю битву. Ідеться про те, щоб вона тривала якнайдовше. Щоб ми змогли чинити опір кілька днів, кілька тижнів. І померти так достойно, щоб наша смерть і наша кров підсилили патріотизм ірландців, поки він не перетвориться на незламну силу. Ідеться про те, щоб на кожного з нас, хто помре, народилася сотня революціонерів. Хіба не так перемагало християнство?

Він не знав, що йому відповісти. Ті тижні, які залишилися до від'їзду Планкета, були для Роджера надзвичайно напруженими. Він продовжував своє клопотання, щоб Німеччина відпустила на волю тих ірландських полонених, які заслуговують на це, з огляду на своє здоров’я, свій вік, свій інтелектуальний і професійний рівень і свою поведінку. Ця його діяльність справила в Ірландії добре враження. Німецькі власті не йшли йому назустріч, але зрештою стали поступатися. Вони складали списки, сперечалися про кількість. Зрештою найвище військове командування погодилося відпустити на волю сотню професіоналів, учителів, студентів і комерсантів, що мали добрі характеристики. Це коштувало Роджерові багатьох годин і днів дискусій, застосування гнучкої тактики, що геть виснажувало його. З другого боку, стривожений думкою, що «Добровольці», згідно з тезою Пірса й Планкета, можуть підняти повстання раніше, аніж Німеччина вирішить напасти на Велику Британію, він тиснув на Канцелярію та Адміралтейство, щоб вони дали йому відповідь на прохання надати п’ятдесят тисяч рушниць. Вони давали йому ухильні відповіді. Аж поки одного дня на засіданні міністерства закордонних справ граф Бліхер промовив слова, що зіпсували йому настрій:

— Сер Роджер, ви маєте неточне уявлення про пропорції. Подивіться об’єктивним поглядом на мапу, й ви побачите, що таке Ірландія в геополітичних термінах. Хоч би з якою великою симпатією Рейх ставився до вашої справи, інші країни та регіони мають більшу вагу для німецьких інтересів.

— Чи означають ваші слова, що ми не одержимо зброю, пане граф? Німеччина не планує вторгнення?

— Обидві проблеми сьогодні вивчаються. Якби йшлося про мою думку, то я, звичайно, скасував би вторгнення, принаймні в найближчому майбутньому. Але це вирішуватимуть фахівці. Думаю, незабаром ви одержите остаточну відповідь.

Роджер написав великого листа Джонові Дівою та Джозефові Мак-Карриті, виклавши свої резони на користь того, що повстання треба буде відкласти, якщо воно не збіжиться в часі з німецькою військовою акцією. Він закликав їх застосувати свій вплив серед «Добровольців» та ІРБ, щоб переконати їх не брати участі у необміркованому збройному виступі. Водночас він їх запевнив, що докладатиме всіх зусиль, аби німці погодилися дати зброю. Але закінчення листа було драматичним: «Я зазнав невдачі. Тут із мене користі немає. Дозвольте мені повернутися до Сполучених Штатів».

У ті дні посилилися його хвороби. Ніщо не допомагало йому послабити болі артриту. Безперервні застудні захворювання, ускладнені лихоманкою, часто примушували його вкладатися в ліжко. Він схуд і страждав від безсоння. Так наче одного лиха йому було мало, перебуваючи в такому стані, він довідався, що газета «Нью-Йорк Ворлд» опублікувала статтю, безперечно, профільтровану британською контррозвідкою, в якій повідомлялося, що сер Роджер Кейсмент перебуває в Берліні, випрошуючи в Рейху великі суми грошей на організацію повстання в Ірландії. Він надіслав у газету листа з протестом — «Я працюю для Ірландії, а не для Німеччини», — який не був надрукований. Його друзі в Нью-Йорку переконали його не подавати в суд. Він його програє, і «Клан на Ґаел» не схильний марнувати гроші на судову тяганину.

У травні 1915 року німецькі власті відповіли згодою на наполегливе прохання Роджера: щоб Добровольці Ірландської бригади були відокремлені від полонених, які утримувалися в Лімбурзі. З 20 травня півсотні бійців Бригади, до яких їхні товариші ставилися вороже, були переведені до маленького табору Цоссен, в околицях Берліна. Вони відсвяткували цю подію месою, яку відслужив отець Кротті, й проголошували тости та співали ірландських пісень в атмосфері товариськості, яка трохи підняла настрій Роджера. Він повідомив бійцям Бригади, що через кілька днів вони одержать однострої, які він сам спроектував, і що скоро прибудуть кілька ірландських офіцерів, які керуватимуть військовими навчаннями. Ті, що сформували першу роту Ірландської бригади, увійдуть в Історію як творці подвигу.

Негайно після цієї події він написав нового листа Джозефові Мак-Карриті, розповівши йому про відкриття табору Цоссен і попросивши пробачення за катастрофічну зневіру, яку висловив у своєму попередньому листі. Він написав його у хвилину розпачу, але тепер він почувається набагато менш песимістично. Приїзд Джозефа Планкета й відкриття табору Цоссен підбадьорили його. Він і далі працюватиме для Ірландської бригади. Хоч вона й маленька, але це важливий символ у контексті європейської війни.

На початку літа 1915 року він поїхав до Мюнхена. Оселився в «Баслер Гофі», скромному, але приємному готельчику. Столиця Баварії гнітила його менше, ніж Берлін, хоч тут він жив іще самотнішим життям, ніж у столиці. Його здоров’я руйнувалося далі, й болі та застуда примушували його залишатися у своєму помешканні. Його внутрішнє життя відзначалося напруженою інтелектуальною працею. Він пив багато філіжанок кави й безперервно курив сигарети з чорним тютюном, які наповнювали його кімнату димом. Він писав багато листів до людей, з якими мав контакти в Канцелярії та Адміралтействі, й підтримував з отцем Кротті щоденне листування духовного та релігійного змісту. Він перечитував листи від священика і зберігав їх як найдорожчий скарб. Одного дня спробував молитися. Він уже давно не намагався цього робити, принаймні в такий спосіб, зосереджуючись, прагнучи відкрити Богові своє серце, свої сумніви, свої тривоги, свій страх помилитися, просячи в Нього милосердя та запитуючи Його, як йому далі діяти. Одного разу він написав короткий нарис про те, яких помилок має уникнути незалежна Ірландія, скориставшись досвідом інших народів, щоб не провалитися в яму корупції, тих величезних відстаней, які відокремлюють бідних від багатих, могутніх від слабких. Але іноді настрій у нього псувався: що він робитиме з цими текстами? Він не наважувався відвертати увагу своїх друзів в Ірландії на свої роздуми про її майбутнє, тоді як вони були занурені по вуха в реальність її підневільного стану.

Коли закінчилося літо, почуваючи себе