Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- Звичайно! Хто він такий? Що сталося з актрисою? Де її тіло, діти де?

- Ви що, думаєте, що там, - Сержант показав вниз, у бік бункерів, - що там не знають, як усе насправді було? Вони знають, що прилітали американці, - і вони були там . Ви що, гадаєте, Великий Керівник не знає, що сталося? Певне, що Сан Мун тоді стояла праворуч від нього, а отой командир Ґа - ліворуч.

«Тоді навіщо це все? - подумалося мені. - Кого ми зараз допитуємо, навіщо?»

А вголос сказав:

- Якщо в них є всі відповіді - то чого ж ми чекаємо? Як довго може народ гадати, куди пропала наша заслужена актриса? І що з нашим національним героєм, володарем золотого пояса? Чому так довго Великий Керівник не визнає, що вони таємничим чином зникли?

- А ви не думаєте, що у Великого Керівника є свої міркування щодо цього? - спитав Сержант. - І щоб ви знали: не ви розповідаєте людські долі, а держава. Коли громадянин робить щось, що варто розповісти як історію - добру чи погану, тоді це вже справа людей Великого Керівника. Тільки вони можуть розповісти цю історію.

- А я нічого й не розповідаю. Моя справа - слухати й записувати те, що чую. А коли ви про тих жевжиків із пропаганди, то в них там правди ані слова.

Сержант здивовано подивився на мене, немов оцінюючи розмір прірви між нами.

- Ваша робота… - почав він, але потім заговорив про щось інше. Він усе трусив свої руки, намагаючись скинути з них біль. Урешті, пішов, лише на мить зупинившись у дверях.

- Я на тій базі був на навчаннях, - промовив він. - У зливу біля Нампхо вам навряд чи захотілося б потрапити…

Коли він пішов, я зателефонував до Центрального автопарку й сказав: потрібна машина їхати в бік Нампхо. Потім покликав К. Кі з Чучаком:

- Візьміть дощовики й лопати. Ми їдемо по актрису.

Вийшло так, що в дощ по такій дорозі міг проїхати тільки радянський «цир». Коли машина під’їхала, водій був не надто радісний: хтось украв склоочисники. Чучак похитав головою й відступив:

- Ні. Я туди не піду. Мені батько казав: ніколи не сідай у «ворона».

У К. Кі в руках була лопата.

- Замовкни й лізь! - наказала йому К. Кі.

Невдовзі ми всі троє їхали на захід під зливою. Чорний тент був зроблений з промащеного полотна, яке не промокало, але брудна вода ляпала знизу крізь щілини між дошками. На сидінні були вирізані чиїсь імена. Певне, то була робота тих, кого везли на далекі рудники в табори на кшталт номер 22 чи 14-18; поки туди доїдеш, можна безліч думок передумати. Ось як людина прагне, щоб її пам’ятали.

К. Кі поводила пальцями по написах і звернула увагу на одне ім’я.

- А я знала Йона Яп-Нама, - зауважила вона. - Він зі мною ходив на пари зі злочинів капіталізму.

- Та мабуть, це не той Йон Яп-Нам, - запевнив її я.

Вона знизала плечима:

- Коли громадянин робить погане, то він погано закінчує. Чого ще чекати?

Чучак на імена не дивився.

- А чому ми зливу не перечікуємо? - усе питав він. - Нащо їхати туди зараз? Ми ж, мабуть, нічого не знайдемо. Там, може, й нема нічого.

Вітер залопотів тентом, металеві ребра застогнали. З дороги здійнявся каскад води, яка переповнювала канави. К. Кі поклала голову на держак лопати й дивилася назад на два буруни за колесами машини.

К. Кі спитала в мене:

- А ви не вважаєте, що Сан Мун зробила щось погане, ні?

- Зовсім не вважаю, - похитав я головою.

- Я хочу знайти Сан Мун так само, як і будь-кого іншого, - промовила вона. - Але тоді ж вона буде мертва… Поки ми її не розкопаємо, вона ще здаватиметься нам живою…

І правда… Коли мені думалося про те, що ми знайдемо Сан Мун, перед очима поставав світлий образ із кіноафіш. І тільки зараз по-справжньому уявилося, як моя лопата видобуває із землі частково розкладені частини дитячих тіл чи як її лезо врізається в живіт трупа.

- Коли я була мала, мене батько брав у кіно на «Полум’яний цвіт». Я часто поводилась імпульсивно, і батько хотів показати мені, що буває з жінкою, котра кидає виклик владі.

Чучак сказав:

- Це там, де їй голову відрубали?

- І не лише, - відповіла К. Кі.

- А спецефекти там будь здоров, - додав Чучак. - Як там її голова котиться, лишає кривавий слід, а потім із землі виростають квіти мучеництва і цвітуть. Ох мене й пройняло, наче сам там побував!

Звичайно, цей фільм знають усі. Сан Мун грає роль чарівної біднячки і в один момент вступає в суперечку з японським офіцером, який контролює її село. Селяни змушені віддавати весь рис японцям, але ті виявляють, що якоїсь частини того рису бракує. Офіцер оголошує, що заморить усіх голодом, доки не знайдеться винуватець. Тоді Сан Мун виходить уперед і каже йому просто в очі, що рис викрали його нечесні офіцери. За таку зухвалість їй відрубують голову на майдані.

- Хоч там про що був той фільм насправді чи на думку мого батька, - вела далі К. Кі, - але мені врізалося в пам’ять: навколо Сан Мун - сильні чоловіки, а вона їх не боїться. Ось на що я звернула увагу. І побачила, що вона прийняла свою долю мужньо, як сильна людина. Побачила, як вона вміє діяти по-чоловічому й водночас по-своєму. Тим, що я зараз тут, у 42-му підрозділі, я зобов’язана їй.

- А як вона на коліна стає, щоб прийняти меч! - занурився в спогади Чучак, наче бачив цю сцену перед собою. - Вона згинає спину, і важкі груди хиляться. Розтуляє губи, такі ніжні, і повільно-повільно заплющує очі…

У фільмі безліч славетних сцен: наприклад, як старі селянки всю ніч шиють для героїні прекрасний чосон-от, щоб вона зустріла смерть у ньому. Чи як перед світанням Сан Мун, охоплена страхом, майже втрачає витримку, а до неї прилітає горобець і приносить у дзьобі квіти кімірсенії, нагадуючи, що вона не самотня у своїй жертві. Мені особливо ще пам’ятається момент, у який ніхто не може стримати сліз, - коли вранці батьки прощаються