Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

— До столу! До столу! — радісно закликав Владислав Крейда.

«Зовсім оглух і збалдів, — подумав І. О. Крейда з сумом. — Що мені з ним робити?»

Правда, щодо випити й закусити — молодий Крейда аж ніяк не збалдів: і горілку добре наливав, і їв зі смаком, хрумкаючи хрусткі смажені коропи, не боячись риб'ячих кісток, а галушок впорав велику миску. Проте в інших оперативно–тактичних і стратегічних питаннях не тямив нічого, хоч водночас не було жодних доказів, що до свого поранення й контузії розумівся на цих матеріях. «Чи галуїну забагато наковтався, чи смерть дітей його так підкосила?» — Крейда розумів, що втрачає свого престолонаслідника.

Раптом, діставшись вже до галушок, Крейда згадав про Боба — молодого американця спортивного вигляду оператора комп'ютерних мереж, який прибув до Крейди разом з транспортом зброї, закупленої у Рафаїла Фрідмана. Хоч як ненавидів Крейда цього жидівського зрадника і сіоністського агента, але змушений був визнати, що зброю Фрідман продавав найновішу за поміркованими цінами. Крейда розплатився великою партією галуїну, завантаженого до тих самих синіх фур, в яких було привезено зброю.

— Боб! — гукнув Крейда. З‑за кущів, що оточували галявину, визирнув Боб у зеленій альпійській штормовці, який не заважав своїм українським працедавцям споживати алкоголь у великих кількостях. Як мормон, Боб не пив нічого міцнішого за питну воду «Springfield». Ця тактовність молодого меланхолійного американця сподобалася Крейді. А ще більше йому сподобалися професійні Бобові таланти: батарею оперативно–тактичних ракет «Ревенджер XI», супроводжувану Бобом, встановили на березі, там, де Грайворонка вливала свої слабосилі води у Ворсклу Тільки Боб знав таємні коди запуску цих надпотужних і суперточних ракет, і тільки Боб носив звання «missiles' navigator» й міг прокладати маршрути ракет до наміченої цілі.

Крейда, дивлячись на ці шість установок, змонтованих на великих вантажівках, — мобільну РЛС і бронемашину управління комплексом, — радів, мов дитина, якій подарували іграшкову розцяцьковану різнокольоровими вогниками, зброю. Та ракети, запаковані в контейнери, схожі на скрині до сміття, виглядали похмуро. Прикрита маскувальними сітками, батарея була майже непомітна. Але час помсти невблаганно наближався.

Крейда весь вчорашній день присвятив роботі над картою–маршрутом, разом з Бобом визначив цілі атаки. Спочатку хотів одну з ракет спрямувати на Рибальський острів у Києві, щоб знищити Гайдукове гніздов'я, але Боб переконав його, що це марна витрата ракетних потужностей: під час війни такі установи, як РОК, переходять на запасні позиції, у добре замасковані бункери. Краще було, на думку Боба, провести спектакулярний запуск і знищити якийсь символічно важливий об'єкт — чи то президентський палац у центрі Києва, чи один зі старовинних соборів — Печерський чи Софійський, або висадити в повітря дамбу що запирала води Київського моря, — й тоді десятиметрова хвиля штучного цунамі змете все на своєму шляху.

Цей варіант особливо сподобався Івану Оврамовичу, бо при цьому хвиля руйнувала всі споруди на Рибальському острові, всі мости й особливої шкоди завдавала Лівобережжю, заселеному іммігрантами з Азії. Але, з іншого боку Крейда втрачав тисячі споживачів галуїну — тобто підрубав сук, на якому висів його бізнес. Було над чим подумати.

Боб нарешті несміливо наблизився до столу, за яким сиділи обидва Крейди.

Щоб здивувати охоронців своїми поліглотними здібностями, Іван Оврамович вийшов з‑за столу.

— Гав ар ю? — плеснув він Боба по плечу.

— I'm fine, — чемно відповів Боб.

— Сідай, Бобе, до столу — привітно запросив Крейда. — Чарку вип'єш?

— Пане маршале, пане маршале! — до Крейди підбіг начальник охорони з м'яким, згорнутим, наче шовкова хустка, екраном штабного комп'ютера. Розгорнувши й закріпивши на кілках великий екран, охоронець увімкнув звук.

На екрані Крейда побачив Гайдука — жорсткого і непримиренного, змарнілого, але живого; він уперся своїми чорними очима в Крейду, наче Іван Оврамович був його єдиний глядач і слухач. Лунали слова заяви КОПОР, які вихолоджували душу Крейди, немовби раптом постала на його шляху крижана брила, яку ні обійти, ні розколоти.

— Владиславе, Владиславе… Скільки можна жерти? — показав Крейда на екран, що ворушився на вітрі, наче простирадло, яке сохне у дворі на сонці. — Ти розумієш,що сталося? Гайдук — диктатор України!

Але Владислав Крейда, перейшовши на вегетативний спосіб існування, ніяк не відреагував на цю новину, продовжуючи доїдати галушки. «Доведеться дати йому добрячу дозу галуїну», — з жалем вирішив І. О. Крейда.

Охоронець Крейди в жіночому норковому хутрі, який не дострелив Гайдука, заціпенів від жаху, побачивши на екрані живого генерала: вирішив негайно тікати від Крейди подалі й податися до вільної території Воркута, туди, де створено було ще до Великого Вибуху Глобальний концентраційний табір (ГОТ) для особливо небезпечних кримінальних злочинців з різних країн світу Знайомі хлопці з Кременчука працювали в ГОТ охоронцями й кликали свого дружбана туди — і робота неважка, й не дуже холодно — особливо тим, хто працює в цеху–крематорії, — й платять непогано.

А увечері на персональний лептоп І. О. Крейди прийшов лист від Гайдука:

«Рекомендую утриматись від участі в операції «БІС» як такій, що злочинно порушує міжнародні норми. Попереджаю, що кожен, хто наважиться взяти участь в агресії проти України–Руси, буде жорстоко покараний відповідно до Женевських конвенцій. Ніякі виправдання щодо необхідності виконання злочинних наказів не будуть взяті до уваги.

Наказую до 6.00 РМ 18 червня оголосити про свою неучасть в операції за адресою COPOR@ukr.net і розійтися по домівках, залишивши зброю і бойову техніку на місцях.

Невиконання цього наказу вважається злочином і буде покаране.

Голова КОПОР, член Ради менеджерів, координатор з міжнародно–безпекових питань держави Україна–Русь,

Генерал–полковник І. Гайдук.

15.06.2079 р. Київ».

Послання аналогічного змісту одержали командуючі фронтами, начальники штабів, генерали і офіцери військ Північного союзу — всього десятки тисяч військових і цивільних, причетних до операції «Брати і Сестри».

88

У Чабанах сталися зміни: територія саду де стояв дерев'яний будинок, була оточена мотками колючого дроту, при в'їзді працював КПП, на якому чергували військові поліцейські в білих касках, а неподалік будинку, де зустрілися у квітні Янь та Інь Гайдука і Олі, розташувалися легкі алюмінієві модулі з плетивом антен, біля яких поралися люди в комбінезонах.

І хоча всередині будиночка все було, як тоді — у квітні, навіть палав камін, хоч надворі стояла літня спека, відчуття втраченого щастя переслідувало