Читати книгу - "Таємна історія"

Усюди замиготіли фотоспалахи, і нам в обличчя повтикалися численні об’єктиви камер та мікрофони.

— Ви давно знайомі?

— …інцидент пов’язаний із наркотиками?

— …подорожували Європою, це правда?

Генрі прикрив обличчя рукою. Ніколи не забуду його вигляду в той момент: білий немов крейда, краплинки поту на верхній губі й світло, що відбивається від скелець його окулярів…

— Відчепіться, — пробурмотів він, хапаючи Каміллу за руку та намагаючись проштовхатися до виходу.

Але юрба заступила йому шлях.

— …не дасте коментар?

— …найкращі друзі?

Чорне рило відеокамери ткнулося Генрі в обличчя. Помахом він вибив її з рук, і та, гучно торохнувши, впала на підлогу, а її акумулятори розлетілися навсібіч. Власник — опасистий чолов’яга в бейсболці «Нью-Йорк метс» — вереснув, стурбовано згорбився над рештками камери, вилаявся й нібито вже зібрався хапати Генрі, який ішов далі, за барки. Пальці оператора ковзнули по спині його піджака, і тут Генрі раптово розвернувся.

Чолов’яга дав задній хід. Дивно, але, схоже, люди ніколи з першого погляду не помічали, яким здорованем насправді був Генрі. Можливо, через одяг, схожий на невдале, але чомусь напрочуд ефективне маскування героїв у коміксах. (Ніколи не розумів, чому в задроті Кларкові Кенті ніхто не бачив Супермена в окулярах.) А може, він сам змушував людей так його бачити? У Генрі спостерігався дивовижний хист залишатися невидимим (буквально дематеріалізуватись із власної волі навіть у кімнаті чи машині), і не виключено, що він мав також прямо протилежний дар: молекули, що літали тут і там, раптом тужавіли, утворюючи схоже на тінь тіло та шокуючи цією метаморфозою всіх, хто поруч.

Швидка вже поїхала. Перед очима проліг тільки лискучий у мряці асфальт порожньої дороги. Сходами Трапезної вгору квапився агент Девенпорт, понуривши голову та перебираючи чорними туфлями по мокрому мармуру. Побачивши нас, він зупинився. За ним на останніх двох-трьох сходинках тяжко підіймався агент Шіола, спираючись на коліно рукою. Він зупинився поруч із Девенпортом та кинув на нас оком, поки намагався відхекатися.

— Мої співчуття, — промовив він.

Над головами прогудів невидимий за хмарами літак.

— Отже, він загинув, — проказав Генрі.

— Боюся, так.

Дзижчання літака розчинилось у вологій вітряній далині.

— Де його знайшли? — нарешті спитав блідий-блідий і змокрілий на скронях Генрі, якому, проте, вдавалося зберігати бездоганний спокій. У його голосі не бриніли емоції.

— У лісі, — відповів Девенпорт.

— Недалеко, — Шіола потер кісточкою пальця запухле око. — Менш ніж за кілометр звідси.

— Ви там були?

Шіола перестав терти око:

— Що?

— Ви були там, коли його знайшли?

— Ні, обідали в Blue Ben, — швидко зреагував Девенпорт. Він сопів, а в його рудому, коротко стриженому волоссі осіли краплинки конденсованого туману. — Потім сходили на місце. Зараз їхатимемо до його родини.

— Вони не знають? — оговтавшись від шоку, спитала Камілла.

— Мова не про це, — пояснив Шіола, плескаючи себе в груди руками з довгими жовтими пальцями в пошуках кишені пальта. — Нам потрібен їхній дозвіл. На розтин тіла в Ньюарку, проведення деяких аналізів. Але в таких випадках… — Його рука нарешті щось ухопила й поволі видобула прим’яту пачку Pall Malls. — У таких випадках, як у нас, сім’ю зазвичай складно вмовити. Їх можна зрозуміти. Вони тиждень були в підвішеному стані, зібралися всі, вони схочуть поховати його і швидше з усім покінчити…

— А вам відомо, що сталося? — запитав Генрі.

Шіола пошукав коробку з сірниками, знайшов, але зміг прикурити сигарету тільки з другої чи третьої спроби.

— Важко сказати, — відповів він, випустивши все ще підпалений сірник з-поміж пальців. — Він лежав на дні під кручею з переламаним карком.

— А вам не здається, що він міг накласти на себе руки?

Вираз обличчя Шіоли не змінився, але сигаретний дим він видихнув носом у спосіб, який натякав, що детектив трохи здивований.

— Чому ви питаєте?

— Бо хтось про це щойно тут говорив.

Вони перезирнулися з Девенпортом.

— Синку, я б не став на твоєму місці сильно зважати на всіх цих людей. Мені невідомо, що розкопає поліція, ти ж розумієш, висновки вони робитимуть самостійно, але не думаю, що випадок кваліфікують як самогубство.

— Чому?

Він спокійно кліпнув на нас булькатими очима з важкими повіками, схожими на черепашачі.

— Бо ніщо на це не вказує. З того, що мені відомо. Шерифові здається, що, мабуть, Банні вибрався погуляти, погано вдягнувся, погода зіпсувалась, а він занадто сильно квапився додому…

— І ще. Вони зараз не можуть сказати напевне, — додав Девенпорт, — але схоже, що він міг бути напідпитку.

Шіола втомлено відмахнувся, точно як це роблять італійці, коли їм треба щось заперечити:

— Та навіть якби він і не пив. Ґрунт був слизький. Ішов дощ. Наскільки можна судити, на той момент уже споночіло.

Ми всі довго стояли й нічого не казали.

— Послухай, синку, — по-доброму звернувся Шіола. — Це всього-на-всього моя думка, але якщо вам цікаво, то я вважаю, що ваш друг не накладав на себе руки. Я оглядав місце, де він зірвався. Кущі там на краю геть… ну, ви розумієте… — італієць слабко помахав рукою в повітрі.

— Обідрані, — коротко закінчив за нього Девенпорт. — Під нігтями бруд. Коли хлопчина зірвався, то відчайдушно намагався за що-небудь ухопитися.

— Ніхто й не намагається пояснити, як це сталося, — правив далі Шіола. — Я просто хотів порадити не вірити всьому, що чуєте. Там досить небезпечно. Їм би варто було зробити якусь огорожу чи що… Серденько, може, тобі краще присісти на хвильку, — звернувся він до Камілли, яка аж позеленіла.

— В університету хоч круть, хоч верть, але будуть проблеми, — говорив Девенпорт. — З того, що говорить ота дамочка зі Служби підтримки студентів, уже можна зробити висновок, що вони намагатимуться зняти з себе відповідальність. Якщо він напився на тій університетській вечірці… Близько двох років тому в моєму рідному Нашуа була подібна справа. Хлопчина перебрав на вечірці в братстві, зомлів у сніговій кучугурі, і його не могли знайти, доки грейдери не розчистили дорогу. Мабуть, усе залежить від ступеня сп’яніння та місця останнього розлиття алкоголю. Хай би він навіть виявився тверезим, для університету картина все одно лишається неприємною, правда? Дитина навчається в університеті? Дитина потрапила в таку пригоду на території студентського містечка? З усією повагою до батьків, я з ними все ж таки познайомився й упевнений: такі судитимуться.

— А ви що думаєте про обставини нещасливого випадку? — поцікавився Генрі в Шіоли.

Те, які питання він ставив, мені здалося не дуже мудрим. Особливо тут і тепер. Але італієць вишкірився у відповідь своїм худим і зубатим усміхом, схожий на старого пса чи опосума: надто багато знебарвлених та вкритих плямами зубів.