Читати книгу - "Хто боїться смерті"

я — один із близнюків Часси. Це й спонукало мене записати її історію. І саме це допоможе мені поборотися за її публікацію та вберегтися разом із сестрою від поганих наслідків. Мої батьки належали до тих нечисленних нуру, які вважали, що все неправильно: наш спосіб життя, наша поведінка, Велика Книга. Вони не вірили в Ані. Тож ми із сестрою теж виросли, не вірячи.

Коли ми йшли назад до тіла Оньєсонву, моя сестра зойкнула. Коли я глянув на неї, виявилося, що вона пливе за дюйм над землею. Моя сестра може літати. Згодом м‑и дізнаємося, що вона не одна така. Всі жінки, як океке, так і нуру, виявили, що в них щось змінилося. Одні можуть обертати вино на свіжу прісну питну воду, інші сяють у нічній темряві, дехто чує мертвих. Інші ж пам’ятають минуле, те, що було до Великої Книги. Ще хтось може оглядати світ духів, водночас живучи у фізичному світі. Тисячі здібностей. І всі дані жінкам. Ось він. Дарунок Оньє. Загинувши разом із власною дитиною, Оньє народила нас усіх. Це місце вже ніколи не буде таким, як раніше. З рабством тут покінчено.

Ми дістали її тіло з тієї ями. Це було нелегко, бо довкола неї був самий розтоплений пісок, саме скло. Щоб витягнути її, нам довелося його розбити. Моя сестра при цьому весь час плакала, ледве торкаючись ногами землі. Я теж плакав. Але ми її забрали. Сестра зняла з себе покривало й закутала в нього розбиту голову Оньє. Ми вивезли її тіло на верблюді в пустелю, на схід, узявши з собою ще одного верблюда, щоб привезти дрова. Ми спалили труп Оньєсонву на вартому її поховальному багатті та зарили попіл біля двох пальм. Коли ми почали засипати ямку, на дерево сів гриф і став за нами стежити. Коли ми закінчили, він полетів геть. Ми вшанували Оньєсонву кількома словами, а тоді пішли додому.

Ми не могли більш нічого зробити для тієї, хто врятувала народ Королівства Семи Рік, місцевості, яка колись була частиною Королівства Судан.

Розділ 61

Павич

Розділ 62

Говорить Сола

Ах, але ж Велику Книгу було переписано. І переписано символами нсібіді.

За ті кілька перших днів у Дурфі справді відбулися зміни. Деякі жінки почали зустрічати привидів чоловіків, яких Оньєсонву знищила своїми… нерозважливими діями. Деякі привиди знову стали живими чоловіками. Як таке можливо, ніхто спитати не наважувався. Розумно. Інші привиди врешті-решт зникли. Все це могло би трішечки зацікавити Оньєсонву. Та, з іншого боку, вона мала інші турботи.

Згадайте, що донька мого горе-учня була ешу, перевертнем по суті своїй. Зміни та непокірність були самим єством Оньєсонву. Даїб мусив знати це, коли летів зі свого охопленого вогнем штабу, де спопеліло тіло мертвого коханого Оньєсонву, Мвіти. Даїб, тепер уже скалічений і нездатний бачити кольори або орудувати Містичними аспектами, не мучачись від нечуваного болю. Безперечно, є дещо гірше за смерть.

Справді, Оньєсонву померла, бо, перш ніж щось перепишуть, це має бути написано. Але тепер погляньте на знак павича. Його залишила Оньєсонву на землі у своїй камері. Цей символ креслить чаклун, який вважає, що його скривдили. Час від часу його креслить і чаклунка. Він означає: «Людина вживе заходів». Хіба не ясно, що вона б хотіла жити в тому самому світі, перебудові якого посприяла? Безперечно, ця доля логічніша.

Розділ 1

Переписаний

— То хай приходять, — сказала Оньєсонву, дивлячись на символ, який нашкрябала на піску.

Гордий павич. Цей символ — скарга. Аргумент. Упертість. Вона поглянула на саму себе і збентежено потерла собі стегна. Її знову вдягнули в довгу грубу білу сукню. Вона здавалася ще однією в’язницею. Їй відтяли волосся. Їм стало нахабства відтяти їй волосся. Вона вдивилась у своїй руки; у складні візерунки, що зміїлися її зап’ястками, були вплетені кола, завитки й лінії.

Вона відкинула голову назад, притуливши її до стіни, й заплющила очі на сонці. Світ почервонів. Вони йдуть. Ось-ось прибудуть. Вона знала. Вона це бачила. Вона побачила це багато років тому.

Хтось схопив її так грубо, що вона охнула. Її очі різко розплющилися, її тілом і духом заволодів лютий гнів. Полум’яний від палючого сонця. Вона все вилікувала, та при цьому загинули її друзі, її Мвіта… ох, її любий Мвіта, її життя, її смерть. Вона сповнилася люті. Її донька, вона чула, теж лютувала. Її донька гарчала, як лев.

До її камери набилося шестеро молодиків із кремезними руками, готових її забрати. Троє мали при собі мачете. Решта троє, можливо, були такі самовпевнені, що подумали, ніби зможуть упоратися з нею без зброї. Можливо, всі вони гадали, що лиха чаклунка на ім’я Оньєсонву змирилася зі своєю долею. Вона могла зрозуміти, чому вони припустилися цієї помилки. Добре розуміла.

Однак що міг зробити хоч хтось із них, коли їх разом відпихнула назад якась дивна сила? Троє з них випали з камери. Всі вони сиділи, лежали та стояли із відвислими щелепами, нажахано дивлячись, як Оньєсонву скидає із себе жахливу сукню і… змінюється. Вона перетворила, розпустила, обгорнула, розтягнула й виростила своє тіло. Оньєсонву діяла вправно. Вона ж була ешу. Вона стала кпоньюнґо, вогнедишником.

ФУ-У-У-УМ! Вона видихнула таку потужну полум’яну кулю, що пісок довкола неї розплавився, перетворившись на скло. Троє чоловіків, які зосталися в її камері, дістали болючі, до м’яса, опіки, ніби кілька днів пролежали на пустельному сонці, чекаючи на смерть. Тоді вона кинулася в небо, як летюча зірка, готова повернутися додому.

Ні, вона не була жертвою, необхідною для добра чоловіків і жінок, як океке, так і нуру. Вона була Оньєсонву. Вона переписала Велику Книгу. Все було зроблено. І вона ніколи, нізащо не допустила б, щоб її дитя, єдина частина Мвіти, що вижила, померло. «Іфунанья». Він сказав їй ці давні містичні слова, слова правдивіші й чистіші за кохання. Того, що було між ними, виявилося досить, щоби змінити долю.

Їй згадався П’яниця Пальмового Вина з Великої Книги. Він жив лише задля одного — щоб пити своє солодке пінисте пальмове вино. Коли чоловік, який вправно наливав йому пальмове вино, одного дня впав із дерева й помер, він був убитий