Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Сам зухвалець Чупрей повторював це, як мала дитина, стоячи на колінах і б’ючи себе в груди. Хлопчина Мартищук так боявся тієї присяги, що благав Дмитра і товариство, щоб його від неї звільнили. Плакав, голосно ридав, що радше піде від товариства – і хай потрапить у руки катам, а не присягне нізащо у світі, не випустить з уст страшного слова, не накладе на себе громової клятви. Зжалився Дмитрик над тим хлопцем. Звільнив Мартищатка від присяги, звелів йому залишитися в товаристві. Навіть старий Клим із повагою поставився до тієї присяги. Лише один Куділь сказав просто:

– Мені не потрібна громова присяга. Я даю своє слово, слово стрілецьке, пущене на вічний шлюб із товариством, на побратимство й вірність ватажкові.

І Дмитрик прийняв слово Куділеве, стрілецьке.

Нерідко до останньої хвилини ніхто не знав, що задумав Дмитрик, куди вони мають іти. Все було раптово і несподівано. Однак іноді він радився з Климом, Куділем і паном Осьвєнцімським. Це була старшина, і лише тоді, коли треба було щось виконати, іноді щось божевільне виконати, кликали Чупрея. А Чурпей уже шкірив зуби, реготав, галасував. І вже ледве можна було його стримати. Рвучкий був той Чупрей, завзятий на ворогів, занадто беручкий до нищення пушкарів та посіпак, але відданий ватажкові й товариству.

Дмитрик інколи навмисно висилав кілька загонів у різних напрямках, і це немало збивало з пантелику і вводило в оману мандаторів та переслідувачів.

Уже тієї ж першої весни, перед знаменитим нападом на касу в Снятині, Василюк послав пана Осьвєнцімського та Куділя з невеликим загоном довкола через Буковину, щоб ті, переодягнувшись на мандрівних циганських музикантів, ґречно вигравали для панів, пили і брататися з жовнірами та стражниками. Водночас відправив Чупрея з більшим загоном опришків у протилежному напрямку, на захід сонця, аж у стрийські гори. Наказав йому взяти всі харчі з собою на конях, іти лише хребтами, не звертаючи до сіл та осель, оминаючи садиби, і так прошмигнути аж під сам Стрий. А там в околиці так галасувати, веселитися й гуляти, щоби сам пан цісар у Відні почув. А потім вертатися! Полонинами, тихесенько, не спати ні одної години! Приставив до нього старого Клима, аби той трохи стримував Чупреєву дурійку.

Сам Василюк з’явився в умовлений день під Снятином. Тоді вони забрали з цісарської каси ті паперові мільйони так тихо, наче з власної хати винесли. Багато було розмов про те, що, видко, їм саме ключ-зілля відкрило ті панцерні ворота й каси. І тільки й того було після них сліду, що пов’язали стражників та варту.

У той самий час ватажко Чупрей в околиці Стрия давав про себе знати панові цісареві до самого Відня. Коні сховав на полонині і подався зі своїм загоном під саме містечко. Тоді бачили там і в околиці Василюкових опришків у крашених строях. У багатьох селах та містечках чули музику, стрілянину й окрики, чули й Василюкову гукову пісню. Жиди й усі мешканці містечка сиділи налякані у своїх будах та мурах, як миші в норах. Але про жодний напад ніхто нічого не міг розповісти. Все закінчилося тільки переполохом.

Тоді підняли на ноги цілу губернію звісткою, що розбійники вже дісталися до околиць Стрия, що й там гуляють та світ перевертають. І через кілька днів було влаштовано велику облаву. Тим часом вони вже тихенько вернулися верхів’ями. Зійшлися з обох боків на Льодовій Бабі. І там уже розповідали, гайдабурили, веселилися, насміхалися з губернаторів, мандаторів та ровт, аж ліси разом із ними сміялися. Після кожного нападу Дмитрик складав пісні про те, як це було. Коли він співав нову пісню, її відразу вчилися товариші. Цілий рій юнаків відповідав йому, гримів піснею там на Льодовій Бабі.

Куди й поділася самотність зимівника! Гори знову зароїлися. Знову закипіли життям узгір’я, пустища та високі полонини. Товариство співало, шуміло, гуділо. А пишнотою вбрання та зброї сяяло так, як досі сяє навесні красна Василюкова буковинка. Розійшлася тоді по Головах і над Білою Рікою ця пісня, яка була складена після того, як убили ведмедя, і яка, співана й досі, свідчить про давнину.

Скільки ж буде, Василюку, твого товариства?!

Як у моїй буковинці зеленого листа.

Посіпаки, мандатори, пушкарі та ровти із шкіри пнулися, бо після кожного нападу за опришками й слід простигав, і лиш опришківські пісні, що їх співали в усіх селах, доходили до їхніх вух. Зрозуміло було, що все населення допомагало Василюкові. Мусили б узятися до винищення гірського народу, почало здійснюватися те, що колись, грізно киваючи пальцем у своїй зарозумілості, обіцяв горам могутній магнат, пан Йозеф Потоцький, видаючи відомий універсал проти Довбуша: «Якщо яка-небудь громада сховає, або чим-небудь нагодує, або попередить Довбуша та інших гультяїв, щоб вони сховалися, – такі без ніякого жалю будуть упень винищені»22.

Може, малося на увазі й те, що пропонував один знаючий і благочестивий ксьондз23, даючи рятівну пораду: гуцулів винищити, а гори заселити іншим, спокійним народом. Однак тепер небезпека наближалася загрозливіше, ніж будь-коли.

– Але, – казав Андрійко, – вже першої весни було видно, що Дмитрик не потребував грошей. Бо ж його роди, цілі Голови годували і його, і юнаків, щедро їх постачали. А коли старий Штефанко Василюків продав свої стада кіз вірменським купцям для оплати мандатора, вірмени, які за своїм звичаєм забирали тільки шкіри і за шкіри платили, залишили йому стільки козятини, що він міг би цілий цісарський полк вигодувати тією козячою вудженицею.

Тож, коли Дмитрик уже справив пристойний одяг своїм хлопцям, коли озброїв їх, коли наповнив свої кам’яні комори на пустинній верховині харчами, зброєю та вбранням, не дуже розумів, що робити з грошима. Тільки й того, що казав купувати для нього в Чернівцях різні музичні інструменти. Усі, які там були. Купував також подарунки для головських родів і для Шкіндової дівчини. З часом він навчив своїх хлопців грати на різних інструментах, та ще й на таких, яких перед тим ніхто в горах навіть не бачив. Навчив (як вдалося навчити лісових людей) так, що створили і зладили на Льодовій Бабі цілу капелу. І коли б хтось тепер почав копати й шукати на Льодовій Бабі, може, знайшов би великі труби й військові тромбони, чи український торбан, чи подільську ліру. Ціле літо вони тим забавлялися, не дбаючи про скарби та гроші. Або мандрували, ганяли горами, селами, сусідніми країнами. Куди лиш можна було дійти і пробратися, там вони