Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

і блукаю, блукаю по Києву в пошуках праці, бо дедалі скрутніше стає та скрутніше.

В день, коли дозрів у душі одчай, вирішую йти до війська. Принаймні, тепер до свого, українського війська...

Перед кабінетом Головного Отамана сидить, дуже пихою надутий ад'ютант. Відповідає, навіть поглядом не вшанувавши:

- Головний Отаман у справах особливого (хотів "особистого" сказати) порядку не приймають...

- Але ж я не в особистій (підкреслюю) справі: на вимогу представника Украінської Центральної Ради в Стокгольмі...

- Всьо равно не приймають!..

І договорити не дав.

Далі йти нікуди. Коло замкнулося. Тут і дверима не грюкнеш: військо.

Перебрався на Воздвиженську 57. Довгими, тривожними ночами (бо цілі довгі ночі безперестанку гримлять у місті й поза містом постріли) сиджу коло маленької гаснички-мригалки, перебираю в пам'яті минулі дні й пишу оце, що тут написане.

Почалося повстання в київському арсеналі проти молодої Українськоі Держави. З наказу Москви. Ніж у спину Українській Революції...

А чому не йдуть до Києва - боронити Українську Волю - потужні українські дивізії: Сірожупанна з Фрайштадту та Синьожупанні - з Німеччини?

Чи, може, це теж - "справа особливого порядку"?..

В ТАРАСОВУ НІЧ

Перший раз виставлено цю драматичну картину

в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).

З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.

(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.

Рівночасно прояснюється решта сцени: - ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.

Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).

Козак

Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать Без утіхи живої; Тягар рідного краю на грудях держать, Тягар кривди, насильства, неволі! Давить, гнітить кістки наша рідна земля, Яку ми боронили; Люд в кайданах чоло скробне низко схиля На козацькі, лицарські могили. Темно... Сплять мовчазнії простори, що ми, В бій за волю ідучи, Кровію ізлили, засівали кістьми, Урожаю плодючого ждучи. Уродив лиш кукіль... Чорні зграї круків Над могилами вються І до нас в підземеллє не кров ворогів, Тільки сльози безрадности ллються. Та ще сміх долітає - злорадісний сміх Ворогів віковічних, І про дикі діла перевертнів своїх Нам доносить дух вітрів північних. Про славетні ж діла отаманів-батьків Ані вісти, ні слуху; Україна - мов лан, лан пустих колосків В рік тяжкий, неврожайний, в засуху. Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман, Гордієнко й Мазепа величний, Що край рідний із пут, із залізних кайдан Виривали в катів у північних? І Виговський умер, Дорошенко сконав, Гордієнко й Мазепа... А Гонта, Що один мук пекельних, надлюдських зазнав Від ворожого, лядського "rządu"? Спить і він... Сплять усі по роботі тяжкій, А їх праці відгомін Не запалює мозок і душі рабські, Тільки тліє десь в душах, як спомин; Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів, Гасне, змитий сльозами, Бо не йдуть боронить своїх рідних степів, Як колись боронили - списами!

(Задумливо).

Про славетні діла отаманів-батьків Ані вісти, ні слуху, - Україна - мов лан, лан пустих колосків В рік тяжкий, неврожайний, в засуху... Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь, Батька нашого й пана, Мов поради питає в нових поколінь, Наче молить їх - скинуть кайдани. Поза тим - тихо скрізь... Лиш риданнє рабів І у день і в ночі не стихає, Та пекельний, злорадісний сміх ворогів В підземеллє до нас долітає... Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, - Сльози й сміх отой чути,