Читати книгу - "Українське письменство"

його поезії на горожанські теми. Художнє значення надрукованих уривків дуже невелике. Там, де автор дає малюнок з життя природи, він наслідує Олеся («Морозно в лісі… Але ліс ще у листі: / Біла береза в зеленім намисті». Порівн. хоча б олесівське: «Тихо у полі… Ні співу, ні шуму: думає поле глибокую думу»); а де дає зразки «гнівної». громадянської лірики, — раз у раз збивається на ремінісценції з Шевченка:
І фіміам… свічки, олива І дзвін церковний, рев ченців… …Владикам щедрим тим земним Співаєте хвалу і славу І перед миром нелукавим… …І копійки свої несуть, Облиті потом і сльозами…

Ці невлучні пародії на рядки з шевченківського «Кавказу» та «Царів» — ні в якім разі не свідчать про поетичний талант і ориґінальність їх автора.

1918

М. Мандрика. Пісні про Анемону{53}
Том перший поезії. Київ; 1917 р. Стор. 176. Ц. 2 кар. 40 к.

М. Мандрика — цілком нове ім’я на обрії української поезії. Належить воно поетові, як свідчить про це І том, не стільки талановитому, скільки продуктивному, що віддає перевагу еротичним мотивам. Ліричні п’єси Мандрики ні в якому разі не можна назвати ориґінальними: найкращі з-поміж них (і, властиво, єдині, які так чи інакше можна вчитати) сильно нагадують Олеся часів перших його збірників.

І коли ви в «Піснях про Анемону» читаєте:

Гарно як в парку. Багряні кленки В золото й барви вбирають стежки. Прийдеш ти, мила, у царство це казки, Ти принесеш мені сонце і ласки,

або «З любов’ю смерть іде об руку», або «В душі моїй дзвенять слова й пісні», — вам здається, що ви маєте перед собою невдатну пародію на «Кримські образки» Олеся (ч. 1), або на щиро поетичне його «Щороку».

Мандрика — поет химерний, що любить екзотизм і незвичайність. Недурно і свою кохану, якій присвячує вірші, він назвав Анемоною, а Дніпрові човни нагадують йому Венецію.

Мандрують човни по Дніпрі Блискучі, як ґондоли.

Проте провінціальний несмак часто пробивається крізь всю ту вишуканість і псує авторові всю справу. А несмак у нього дійсно великий. От кілька зразків. Автор говорить про своє прощання з коханою:

О, як же тяжко відривати      Ці рученьки, Од уст з крівлею одривати      Ці губоньки.