Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Культурні люди прилучилися до переконання слідства: діяла зграя гіпнотизерів та черевомовців, яка пречудово володіла своїм мистецтвом.

Певно, щоб виловити її, було вжито як у Москві, так і далеко за її межами заходів, негайних та енергійних, але, на превеликий жаль, марних. Особа, яка називала себе Воландом, з усією своєю зграєю, щезла і ні в Москву більше не потикалась і ніде взагалі не вигулькнула і жодних знаків про себе не подавала. Цілком природно вкоренилася гадка, що Воланд утік за кордон, але і там він ніде не виплив на поверхню.

Слідство в його справі тривало довго. Адже, як не поверни, а справа ця була страхітлива! Не кажучи вже про чотири спалені будинки і про сотні зведених з ума людей, були і вбиті. Про двох це можна сказати достеменно: про Берліоза і про цього горезвісного службовця з бюро по ознайомлюванні чужоземців з визначними місцями Москви, колишнього барона Майґеля, їх-бо двох було забито. Обгорілі кості другого виявлено у квартирі № 50 по Садовій вулиці, після того як загасили пожежу. Так, були жертви, і ці жертви вимагали слідства.

Але були і ще жертви, і вже після того, як Воланд покинув столицю, і цими жертвами стали, хоч як воно прикро, чорні коти.

Приблизно сотню цих мирних, відданих людині й корисних їй тварин було застрелено або винищено іншими способами в різних місцях країни. Десятка півтора котів, іноді дуже і дуже понівечених, було приставлено у відділки міліції в різних містах. До прикладу, в Армавірі одне звіря, що нічим нікому не завинило, було приведене якимось громадянином у міліцію зі зв’язаними передніми лапами.

Підстеріг цього кота громадянин у ту мить, коли тварина злодійкувато (що ж вдієш, коли у котів злодійкуваті манери? Це не від того, що вони зіпсуті, а від того, що вони бояться, щоб будь-хто з істот дужчих за них, — собаки або люди, — не заподіяли їм якої шкоди чи кривди. І те й інше вчинити дуже неважко, але честі в цьому, запевняю, немає жодної. Так, немає жодної!), отож тварина злодійкувато намірялася дременути за чимось у лопухи.

Навалившись на кота і зриваючи з шиї краватку, щоб в’язати його, громадянин їдуче та погрозливо варнякав:

— Ага! Отож тепер до нас, у Армавір, завітали, добродію гіпнотизере? Ну, тут вас не перелякалися. Та ви не прикидайтеся німим! Нам уже зрозуміло, що ви за один!

Вів кота в міліцію громадянин, тягнучи бідне звіря за передні лапи, скручені зеленою краваткою та змушуючи його легкими стусанами йти неодмінно на задніх лапах.

— Ви, — кричав громадянин, супроводжуваний галасливою юрбою хлопчаків, — кидайте, кидайте дурня клеїти! Це вам не допоможе! Прошу йти, як усі ходять!

Чорний кіт тільки закочував мученицькі очі. Позбавлений природою мови, він ні в чому не міг оправдатися. Порятунком своїм бідне звіря зобов’язане насамперед міліції, а ще своїй господині, шанованій старій удові. Щойно кіт був приставлений у відділок, як там упевнилися, що від громадянина вельми виразно тхне спиртом, через що його свідчення відразу піддали сумнівам. А тим часом удова, дізнавшись від сусідів, що кота схопили, кинулася бігцем у відділок і поспіла вчасно. Вона якнайкраще схарактеризувала кота, пояснила, що знає його п’ять років відтоді, як він був котеням, поручається за нього, як за саму себе, довела, що він ні до чого поганого не причетний і ніколи не їздив у Москву. Як народився він у Армавірі, так у ньому і виріс і вивчився ловити мишей.

Кіт був розв’язаний і повернутий власниці, наковтавшись, правда, лиха, взнавши на практиці, що таке помилка та наклеп.

Окрім котів, певні незначні неприємності спостигли декого з людей. Сталося кілька арештів. Серед інших затриманими на нетривалий час опинилися: в Ленінграді — громадяни Вольман і Вольпер, у Саратові, Києві, Харкові — троє Володіних, у Казані — Волох, а в Пензі — вже цілком невідомо чому — кандидат хімічних наук Ветчинкевич. Щоправда, цей був височенний на зріст, дуже смаглявий брюнет.

Вклепалися в різних містах, крім того, дев’ять Корові-них, чотири Коровкіни і двоє Караваєвих.

Одного громадянина зняли з севастопольського потяга зв’язаним на станції Бєлгород. Громадянин цей надумав розважати пасажирів, котрі товаришили йому в дорозі, картярськими фокусами.

У Ярославлі, саме в обідню пору, в ресторан заявився громадянин з примусом у руках, котрого він щойно забрав з ремонту. Двоє швейцарів, лише забачивши його, кинули свої місця в роздягальні й повтікали, а за ними дали драла з ресторану всі відвідувачі й обслуга. При цьому в касирки невідомо яким робом пропав увесь виторг.

Було ще багато чого, всього не згадати. Був великий розбрід у головах.

Ще і ще раз необхідно віддати належне слідству. Все було зроблено не лише для того, щоб упіймати злочинців, але й для того, щоб пояснити все те, що вони накоїли. І все це було пояснено, і пояснення ці не можна визнати і слушними і неспростовними.

Представники слідства й досвідчені психіатри з’ясували, що члени злочинної зграї або, можливо, один із них (більшою мірою підозра падала в цьому на Коров’єва), були нечувані за силою гіпнотизери, які спроможні показувати себе не на тому місці, де вони насправді перебувають, а на позиціях уявних, зсунутих. Окрім цього, вони вільно навіювали тим, хто стикався з ними, що певні речі або люди перебувають там, де насправді їх не було, і навпаки, видаляли з поля зору ті речі й тих людей, які дійсно перебували в тому полі зору.

У світлі таких пояснень усе доостанку ставало зрозумілим, і навіть найбільш хвилююча для громадян, здавалося, незбагненна, невразливість кота, якого при спробі схопити обстріляли в квартирі № 50.

Ніякого кота на люстрі, натурально, не було, ніхто і не думав відстрілюватися, стріляли по порожньому місцю, в той час як Коров’єв, навіявши, що кіт чинить неподобства на люстрі, міг вільно стояти за спиною тих, хто стріляв, блазнювати і втішатися своєю величезною, але злочинно використаною здатністю навіювати. Він же, безперечно, і підпалив квартиру, розливши бензин.

Нікуди в Ялту, певно, Стьопа Лиходєєв не літав (така річ не до снаги навіть Коров’єву) і телеграм звідти не надсилав. Після того як він знепритомнів у ювеліршиній квартирі, наляканий фокусом Коров’єва, який показав йому кота з маринованим грибом на виделці, він пролежав безпам’ятним до тієї пори, поки Коров’єв, глузуючи з нього, не насадив йому на голову повстяного капелюха і не скерував