Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

А рибник реготав, аж підстрибував від зловтіхи, ворушачи зв’язаними руками, обмотаними закривавленим ганчір’ям.

— Він помре! — кричав рибник. — Він піде з цього світу в пекло з мотузкою на шиї, як злодій, волоцюга, вбивця. Він помре. Бог справедливий.

— Ні, він не помре, — сказав суддя. — У Фландрії, по закону, коли минуло десять років після вбивства, злочинець не підлягає карі. Уленшпігель скоїв лихий учинок, але з синівської любові, і його за це не притягнуть до суду.

— Хай живе закон! — гукнув народ.

Із дзвіниці Собору Богоматері залунав похоронний дзвін.

І рибник, заскреготівши зубами, похилив голову і заплакав уперше в житті.

Йому відрубали руку, проштрикнули язика розпеченим залізом і спалили на повільному вогні перед ратушею в присутності суддів.

Перед смертю він закричав:

— Король не дістане моїх грошей, я збрехав… Тигри кровожерні!.. Я ще вернуся, щоб вас покусати.

А Торія кричала:

— Ось розплата, ось розплата! Гляньте, як корчаться його руки, ноги, що поспішали на вбивство. Вже димить тіло душогуба! Його біла шерсть, шерсть гієни, горить на блідому писку! Це розплата! Це розплата!

І рибник вмер, виючи як вовк.

А із дзвіниці Собору Богоматері лунало подзвіння.

А Ламме та Уленшпігель знову сіли на своїх ослів.

А Неле-страдниця залишилася біля Катліни, що кричала безперестану:

— Заберіть вогонь! Голова горить! Вернися до мене, Гансе коханий.

Книга четверта

1

У Гейсті Уленшпігель і Ламме дивилися з дюни, як прибувають з Остенде, Бланкенберга, Кнокке рибальські судна, повні озброєних людей, які, за прикладом зеландських гезів, носили на шапках срібний півмісяць із написом: «Краще служити туркові, аніж папі».

Уленшпігель був радий, він співав жайворонком, а йому відповідав бойовий крик півня.

Поспродавши наловлену рибу, люди сходили на берег в Емдені. Там ще перебував Гільйом де Блуа[209], що з наказу принца Оранського лаштував кораблі.

Уленшпігель і Ламме прибули в Емден саме тоді, коли з наказу Трелонга кораблі гезів вийшли в море.

Трелонг просидів у Емдені одинадцять тижнів і знудився страшенно. Він усе ходив то з корабля на берег, то з берега на корабель, наче ведмідь на ланцюгу.

Тиняючись по набережній, Уленшпігель і Ламме побачили одного пристойного видом, але трохи смутного сеньйора, що виколупував своїм списом камінь з бруку. Хоч йому й не щастило цього зробити, проте він намагався довести справу до кінця. А позад нього в цей час якийсь пес гриз кістку.

Уленшпігель підійшов до пса і вдав, ніби хоче відібрати в нього кістку. Пес загарчав. Уленшпігель і далі дражнив його. Пес почав несамовито гавкати.

Сеньйор, обернувшись на гавкіт, сказав до Уленшпігеля:

— Чого ти причепився до собаки?

— А навіщо ви, мессіре, причепилися до бруку?

— Це зовсім не одне й те саме, — відповів сеньйор.

— Різниця невелика, — мовив Уленшпігель. — Пес держиться за свою кістку і не хоче її віддати, а камінь держиться за брук і хоче там залишитись. Коли такі люди, як ви, б’ють байдики на вулиці, то невелика біда, якщо такі люди, як ми, побайдикуємо біля пса.

Ламме тримався позад Уленшпігеля і не озивався й словом.

— Хто ти? — запитав сеньйор.

— Я Тіль Уленшпігель, син Клааса, спаленого на вогнищі за віру.

Тут він заспівав жайворонком, а сеньйор відповів півнем.

— Я адмірал Трелонг, — сказав сеньйор, — чого ти хочеш від мене?

Уленшпігель розповів про свої пригоди і передав йому п’ятсот каролю.

— А хто цей товстун? — запитав Трелонг, показуючи пальцем на Ламме.

— Мій вірний товариш, — відповів Уленшпігель. — Він хоче, як і я, заспівати на твоєму кораблі могутнім голосом аркебузи пісню визволення рідної землі.

— Ви обидва добрі хлопці, — сказав Трелонг. — Ідіть на мій корабель.

Це було в лютому. Дув різкий вітер, брався добрячий мороз. Пронудившись ще три тижні, Трелонг покинув нарешті Емден. Відпливши з Флі[210], він узяв курс на Тессель[211], але змушений був повернути на Вірінген[212], і тут його корабель застряв серед льоду.

Незабаром навколо корабля знялася весела метушня — катання на санчатах і на ковзанах. Хлопці-ковзанярі були всі в оксамиті, дівчата — у кофтах і спідницях, гаптованих золотом, бісером, з червоними, блакитними облямівками. Юнаки і дівчата гасали туди й сюди, сміялися, мчали одне за одним низкою або парами, співали на льоду пісень про кохання або заходили випити пива чи горілки в крамнички, прикрашені прапорами, закусити апельсинами, фігами, peperkoek’ами, schol'ями (камбалою), яйцями, вареними овочами, heetekoek'ами, тобто оладками, й вінегретом, а навколо під полозками санчат скреготів лід.

Ламме, шукаючи свою дружину, також бігав на ковзанах, як і вся ця весела компанія, але часто падав.

Тим часом Уленшпігель надибав невеличку таверну на набережній, де можна було випити й попоїсти за недорогу ціну; йому також приємно було погомоніти зі старою baesine.

Якось у неділю, о дев’ятій годині, він зайшов туди пообідати.

— Однак, — мовив він до вродливої жіночки, що підійшла прислужити йому, — як же ти помолоділа, хазяєчко, де ділися твої колишні зморшки? У твоєму ротику всі твої зубки білі й цілі, а щічки червоні, як вишні. Чи не мені призначена ця мила і лукава усмішка?

— Авжеж! — відповіла вона. — Ну то чого тобі подати?

— Подай себе, — сказав він.

— А чи не забагато буде для такого худяка, як ти? — мовила вона. — Чи не хочеш якогось іншого м’яса?

Уленшпігель не відповів.

— А куди подівся, — запитала жіночка, — отой чоловік гарної вроди, ставний, огрядний, якого я часто бачила коло тебе?

— Ламме? — перепитав він.

— Куди ж він подівся? — знову спитала вона.

— Він наминає в крамничках варені яйця, копчені вугри, солону рибу, zuurtje[213] і все, що тільки можна розжувати. А ходить він туди, бо сподівається зустріти там свою жінку. Ах, чому ти не моя жінка, красунечко мила? Хочеш п’ятдесят флоринів? Чи, може, золоте намисто?

Вона аж перехрестилась.

— Мене ані купиш, ані візьмеш силою, — сказала вона.

— Хіба ж ти нікого не любиш? — запитав він.

— А чого ж? Тебе люблю як свого ближнього, але найбільше люблю Господа нашого Ісуса Христа і святу Діву Марію, які наказали мені вести цнотливе життя. Суворі і важкі ці обов’язки, але Господь допомагає нам, бідним жінкам. Проте є такі, що піддаються спокусі. А чи веселий твій товстий друг?

Уленшпігель відповів:

— Він веселий, як їсть, сумний, як поститься, і завжди мріє про щось. А ти веселої чи сумної вдачі?

— Ми, жінки, — рабині тих, хто нами володіє!

— А коли вами володіє примха? — запитав він.