Читати книгу - "Яса. Том 2"

потім (потім!) багато балакали у війську, буцім гетьман на той час хорував здоров’ям, що почалися в нього нелади вдома й був невдоволений Тимошем. Сливе не Тимошем, а тим, що Тиміш програв кампанію в Молдавії, і тільки гетьман осягав до кінця гіркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той свій кепський стрій душі гетьман не напав на ляське військо в дорозі від Сокаля до Берестечка й не перешкодив йому переправитися через Стир. Хто скаже навіть сьогодні: міг Хмельницький напасти на ворога на вузьких греблях між Стиром і Берестечком чи ні?! Ця таємниця пішла з гетьманом на той світ. Все залежало від того, яких мав вивідників, яку розвідку чинили його козаки і якою мірою довіряв тій розвідці.

Перші утарчки виграли козаки. В одній з них побував і Сірко. Були б і дотерли на браннім полі Вишневецького з військом, якби не підоспів тому в поміч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, і їм довелося відійти за переправу. І скурали козаки також кварцяних жовнірів на очах обох таборів, і тікали жовніри в табір, а козаки стинали їх. Козацький дух тоді злетів під хмари, а ляський припав до землі.

На все життя у Сірковій пам’яті ті табори — ляський над Стиром і козацький над маленькою, болотистою Пляшівкою. А поміж ними чисте горбате поле, тільки подекуди мріють кущики лози та хвилюються високі, до пояса, трави. Козацький табір обіп’явся трьома рядами возів, зв’язаних між собою ланцюгами, і вкрився кіннотою. Ляхи виставили наперед гармати, за гарматами — ряди німецької піхоти, теж закутаної по краях кіннотою, далі півколом — гусари з червоними ратищами списів, за гусарами — ляська піхота, бранденбурзькі драгуни і шляхетське ополчення. Зранку поле вкрив туман, а коли він розвіявся і стало видно вороже військо, Сірко виліз на воза й довго приглядався до ворожих лав. Бачив королівську сторожу у тигрових та леопардових шкурах, гусар у залізній броні, з срібними крилами за плечима, в шоломах із страусовим пір’ям, шляхетських ополченців, де кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сідлах, іноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями і оком пам’яті бачив у себе позаду сіре козачо — мужиче військо у свитах і кунтушах, зі старими рушницями та приклепаними до дубових і кленових держалн косами. То бідність ішла на багатство, то йшли зневіра і відчай на ожирілу пиху і кровожерну лють. Й знову Сірко не боявся: він знав, що бідність завше хоробріша за багатство, а неволя страшніша за смерть. А ще він не боявся, бо попереду війська у горностаєвій киреї, з булавою в руках літав на гарячому аргамакові батько Хмельницький і кидав валечні поклики до війська. Тільки раз оглянувся назад Сірко. Ліпше б не оглядався, йому замлоїло під грудьми й лихе передчуття стисло серце. Неначе крило велетенського лінивого птаха, там здіймався білий ханський прапор. Либонь, то було не передчуття. Сірко ніколи не довіряв ханові; ханські слова що пужина, басурман уже одвіяв усе наперед і зерно засипав до таємного сховку.

І те, й те військо стояли супроти одне одного й знемагали під сонцем. Ніхто не відважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як розвіявся туман, здавалася миттю рівноваги. Зараз хтось порушить її й почнеться січа — та мить розтягнулася од ранку до полудня. У ній спакувалися віки, дотеперішні й майбутні, і ввібрала вона в себе стільки страху, надій, ярості, що ними можна було б розтопити небо…

Сіркові лихі передбачення справдилися. У розпал січі хан і татари покинули козаків і втекли з поля бою. Й не просто втекли, а забрали полоном Хмельницького. А потім… Що було потім, про те виспівали — виплакали кобзарі. І як пополудні почала находити на сонце хмара (так воно було насправді), і як заспівали ляхи молитву, і як пішла лава на лаву, і як заревіли гармати й у пороховому диму сховалися обидві лави, і як скаженіли коні та топтали пішаниць, і як навічно спліталися трупи в панцирах з трупами у свитках, і як ляхи зайняли поле, де раніше стояли татари, ударили на козаків з трьох боків, і як віяв козакам в обличчя вітер, і як вони відступали до Пляшівки, і як зупинив битву дощ, посланий з неба мовби на те, щоб змити із землі криваві плями, і як окопувалися притиснені до болота козаки, насипали вали високі, рови копали глибокі, — посполиті — люди до заступів звичні, та й знали, що тільки земля — матінка може їх захистити, — і як градобоєм падали на табір гарматні ядра, і як робили козаки вилазки, і як ще раз уночі з ножами в зубах перепливали річку та сповняли у ворожому таборі криваву мсту.

Сірко теж плив у тій ватазі через Стир, він не сподівався вернутися в табір, одначе йому знову пощастило.

Про що ж іще співають кобзарі і розказують на призьбах дітям покалічені в тій битві козаки? Ще вони співають про те, як очолили військо Філон Джаджелій та Іван Богун, — спочатку Джаджелій, а далі Богун, — як десять днів і десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на острові триста звитяжців і як останньому з них сам король обіцяв помилування, але козак того помилування не прийняв, а погинув зі славою.

Чого ж не виспівали кобзарі? Об чім мовчать бандури і кобзи? Вони не співали того, як шляхта привезла і поставила на земляні кучугури — бурти нові гармати, як пішов дощ і не втихав три дні й три ночі, як розмокла земля і чорна багнюка натікали в драні козацькі чоботи, як шляхта вимагала видати Хмельницького, Тимоша і Богуна і як ревіла тисячоголосо: «Ставай у плуг, бидло, ставай у плуг», як ляхи не хотіли приймати жодних умов на примирення, хоч козацькі посланці нагадували королю, що тричі щадили переможеного ворога і самого короля, випускаючи його з оточеного і вже скураного табору, як влетіла в табір чутка, буцім Хмельницький повернувся, й піднісся козачий дух понад кошлаті дощові хмари, і як та чутка не справдилася…

І як увечері в неділю козаки почали будувати три гатки, як кидали в прокляте болото вози, сідла, кунтуші, шапки, навіть порохівниці та капушки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати і вдарили по шляхетській залозі, що чатувала по той бік болота, і як прикривали той трагічний відступ козаки — голоколінчики, посполиті, стояли з косами насупроти супостата, та