Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

її перший акт. Через два роки усе козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Повстав Хмельницький, іще могутніший, ніж будь-коли досі, а з ним хан усіх орд і ті самісінькі полководці, котрі облягали Збараж: дикий Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артим-Гірей, і Нурадин, і Ґалга, і Амурат, і Субагазі. Стовпи пожеж, людські стогнання супроводжували їх, тисячі ратників укривали поля, заполонили ліси, півмільйона вуст видавали войовничі окрики — і здавалося людям, що настала остання година Речі Посполитої.

Проте й Річ Посполита пробудилася від заціпеніння, відмовилася од колишньої політики канцлера, від перемов і перемир'я. Уже всім стало зрозуміло, що тривалий мир можна завоювати тільки мечем, тому, коли король вирушив супроти ворожих полчищ, із ним ішло сто тисяч війська і шляхти, не рахуючи безлічі джур і челяді.

Були тут і всі герої нашої оповіді. Був князь Ієремія Вишневецький з усією своєю дивізією, у якій так само служили Скшетуський із Володийовським і — волонтером пан Заглоба; були обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. Був і полковник Стефан Чарнецький, майбутній звитяжець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, котрий командував усією артилерією, і генерал Убальд, і пан Арцишевський, і пан староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер, воєвода поморський, і Якуб, воєвода мальборський, і хорунжий Конецпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори — уся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.

У полі під Берестечком зустрілися нарешті дві багатотисячні армії, і там відбулася одна із найбільших в історії світу битв, відгомін якої прогримів на всю тодішню Європу.

Три дні вона тривала. Упродовж перших двох іще не було відомо, на чиєму боці доля, на третій стався вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ієремія. День першої зустрічі був днем тріумфу політики страшного «Яреми» — тож йому першому довелося вдарити на ворога.

Його бачили на чолі усього лівого крила — без зброї, обладунку, простоволосого. Як вихор, мчав він полем назустріч незліченним полчищам, що складалися з усієї запорозької кінноти, усіх кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких вояків, зібраних від Уралу, Каспію і Меотійських боліт аж до Дунаю.

І, як річка зникає з очей у спінених морських хвилях, так канули князівські полки у це море ворогів. Хмара куряви шаленим смерчем піднялася над рівниною і сховала ратників…

На цей надлюдський бій дивилося усе воїнство, і король теж, а підканцлер Лещинський, піднявши розп'яття, благословив ним умирущих.

Тим часом на другий фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, наїжачившись гарматами, вивергаючи вогонь, немов казковий змій, що поволі висував із лісу свої велетенські клубища.

Та перш ніж на рівнину висунулося усе гігантське тіло змія, із хмари куряви, в якій зникли полки Вишневецького, почали вискакувати спершу поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч — і всі вони помчали до пагорбів, на яких стояв хан, оточений своєю добірною гвардією.

Дикі юрби, охоплені страшною панікою, кинулися навтьоки — польські полки погналися за ними.

Тисячі молодців і татар усіяли своїми тілами бойовище, а поміж ними лежав, розполовинений кончарем, заклятий ворог ляхів і вірний союзник козаків, несамовитий і безстрашний Тугай-бей.

Грізний князь тріумфував.

Досвідченим оком полководця побачивши князів успіх, король вирішив зім’яти орди, перш ніж підтягнеться козацьке військо.

У бій вирушили всі сили, залпом ударили всі гармати, сіючи смерть і замішання; кулею у груди було вбито ханового брата, красеня Амурата. Болісний стогін прокотився лавами ординців. Наляканий і поранений із самісінького початку битви хан окинув поглядом бойовище. Удалині, серед порохового диму і вогню, показалися пан Пшиємський і сам король із рейтарами, а зусібіч від них земля гула під тягарем кінноти, що вступала у бій.

І не витримав Іслам-Гірей — злякався й кинувся тікати, а за ним кинулися хто куди усі орди, і волохи, й уруми, і кінні «і запорожці, і силістрійські турки, і потурченці — розвіялися, мов хмара, підхоплена вітром.

Утікачів наздогнав зрозпачений Хмельницький — він почав благати хана повернутися й стати до бою, але хан, побачивши його, гнівно заричав, звелів татарам схопити гетьмана і, прив’язавши до коня, потяг за собою.

Залишився тільки козацький табір.

Начальник табору, кропивненський полковник Дедяла, не знав, що сталося з Хмельницьким, але бачачи поразку й ганебну втечу усіх ординців, зупинив наступ і, відступивши з табором, розташувався у багнистій розтоці Плешивої.

Тим часом у небі вдарила гроза і припустила страшна злива. «Бог облив землю після справедливої битви».

Дощі йшли кілька днів, і кілька днів одпочивало королівське військо, стомлене попередніми битвами. Козаки ж за цей час обнесли свій табір валами, зробивши із нього велетенську рухому фортецю.

Щойно стало на погоді, почалася облога — най дивніша з усіх, які тільки траплялися в житті.

Стотисячне королівське військо оточило удвічі більшу армію Дедяли.

Королю бракувало гармат, харчів, амуніції — Дедяла ж мав надмір пороху й усіляких запасів, а опріч того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король — козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські жовніри були натхненні недавньою перемогою — козаки ж засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів — надія на повернення Хмельницького і хана зникла.

Тоді почалися перемови.

Козацькі полковники прийшли до короля і били йому чолом, просячи помилувати. Обходячи намети сенаторів, за поли чіплялися, присягаючи хоч із-під землі дістати Хмельницького і видати його королю.

Серцеві Яна Казимира не було чуже співчуття — він пообіцяв відпустити по домівках простолюд і рядових вояків із тією умовою, що затримає старшину, аж поки йому буде видано Хмельницького.

Але таке рішення було зовсім не до шмиги старшині, котра за свої численні провини не сподівалася на прощення.

Тож поки тривали перемови, не припинялися вилазки і бої, й щодня рікою лилася польська й козацька кров.

Удень молодці билися з відвагою і затятістю відчаю, але вночі юрбами тинялися попід королівським табором, понуро благаючи про милосердя.

Дедяла ладен був пристати на умови короля і навіть пожертвувати своєю головою, аби тільки врятувати народ і військо.

Проте в козацькому стані почалися незгоди. Одні хотіли здатися, другі — боронитися до останнього подиху, і всі думали над тим, як вибратися з табору.

Але навіть найвідважнішим це здавалося немислимим.

Табір був затиснений двома розтоками річки і неосяжними болотами. Захищатися у