Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Тоді ж у Губченка й виникла ідея, яку він реалізував наступного дня.

Ні, він не розраховував на те, що зрозуміє хід думок хробака чи зможе на нього вплинути. Найстрашніше в цих його подорожах було те, що він ні на що вплинути не може. Нікого не може врятувати, нічому не може зашкодити. Тільки спостерігати, тільки всотувати, вбирати в себе. Цілком тваринна функція загалом.

Він уже майже звик до думки, до сподівання, що Лисому все вдасться. От тільки бентежили розмови про порожні дерева. Губченко зрозумів, що всі їх бояться найдужче, тому вирішив просто повірити, що вони справді небезпечні, не вдаючись у зайві міркування. Бо перепитати він усе одно не міг. А якщо ти тільки знаєш про існування проблеми, без її розуміння перейнятися все одно неможливо. Це як у книжці, коли автор пише: «Мишкові стало страшно». Читач узяв до відома, та й усе. А переживати за Мишка йому ліньки. Що тут переживати? Самому ж читачеві не страшно. Чого йому боятися?

От коли бачиш цього велетенського хробака, стає страшно, хоч і розумієш, що тобі особисто він ніяк не загрожує. Перша спроба Губченка зазнала невдачі. Він просто не наважився. Просто злякався. До підземної потвори, що виринула поруч із Лисим, було не більше метра. Вона була велетенська, ніби сам чорний страх вискочив із-під землі. Здавалося б, що тут думати! А духу не стало.

Довелося чекати наступного разу. Втім, недовго. І тоді вже Губченко спромігся зробити цей крок.

Такого ще з ним не було. Він просто всім тілом відчув ворожість, яка його оточувала. Хробак розрізав землю, як ніж масло. Стояв огидний шум — тертя об землю, розривання коріння, скрегіт хітину об корені… Як крізь цей тарарам він примудрявся почути чиїсь кроки на поверхні — дивовижа! Губченко почав рухатися всередині хробакової голови, шукаючи вуха. І знайшов. І тут-таки почув. Немов хтось змікшував звуки, якісь притлумив, якісь увиразнив, підняв рівень одних частот і знизив рівень інших.

Губченко вже раніше бачив, як бігає Лисий. У того був довгий високий крок, він ніби летів над землею, ледь торкаючись поверхні ногами. Насправді — і тепер це було очевидно — відштовхувався він потужно, ритмічно і, здавалося, невтомно. Проте не це найбільше вражало. Губченку здавалося, що там, нагорі, Лисий просто не може не чути, з яким шаленим гуркотом хробак проламується крізь товщу землі, як наздоганяє і як, стрімко змінивши напрямок руху, вискакує на повітря.

Весь відчай, який іще вчора заполонив душу, повернувся. Губченко зрозумів, що це лиш питання часу. Уникнути зустрічі з цією машиною смерті не вдасться нікому. Щоправда, з’явився у цьому розпачі й світлий, хоча й далекий вогник. Окрім розміреного бігу Лисого він чув і кроки його друзів, хоча й віддалені, приглушені, не такі ясні. Ті пробиралися лісом, тож хробак навіть не зважав на ці звуки. То було далеко, збагнув Губченко, то було там, за потужним корінням живих дерев, туди непросто пробитись. А головне, до тих людей хробак, схоже, не мав такої ненависті, як до цього хлопця.

Такого сильного почуття Губченко раніше навіть уявити собі не міг. Люди так ненавидіти не вміють. Мабуть, і всі інші ссавці — теж. Але хробак не був ні ссавцем, ні птахом, ні навіть земноводним. Він стояв на значно нижчій сходинці розвитку. Простота почуттів полягала не в тому, що вони слабкі, а в тому, що вони не мали відтінків. Голод — шалений, страх — нездоланний, ненависть — люта. І з кожною невдалою спробою зловити ворога вона ставала дедалі лютішою, просто-таки засліплювала. Губченко відчув, що тремтить, що страх перед цим нездоланним психологічним тиском заповнює кожну клітину мозку, всього тіла.

Аж ось Лисого заступив півень, що Губченка дуже здивувало. Адже він добре чув ранкову розмову, коли хлопець безапеляційно наполіг на тому, що саме він поведе хробака під порожні дерева. За підрахунками, до них уже лишалося зовсім недалеко.

Хробака водило то праворуч, то ліворуч. Бо так — зиґзаґами — біг Сокіл. Це зменшувало швидкість хробака, ускладнювало переслідування. Нарешті відстань між ними скоротилася, хробак вискочив з-під землі, але півень уже летів, тож підземна потвора знову пірнула в ґрунт. Та Губченко встиг помітити, що до порожніх дерев справді зовсім близько. Він їх упізнав миттєво, хоча до того ніколи не бачив. І навіть почув тривожний перестук. Втім, то тривало не довше за секунду. Гонитва не припинялася.

І коли знову хробак уже майже наздогнав півня, Губченко почув те саме, що й хробак. Як ця потвора зрозуміла той звук, він не сказав би. Але якби спитали його, то — попри абсурдність такого припущення — він упевнено відповів би, що це працює потужний трансформатор. Гудіння й тріску електричних розрядів він, інженер, ні з чим не міг сплутати.

Мабуть, хробак здивувався. Він завмер, давши півневі можливість відірватися на чималу дистанцію, а потім з подвоєною енергією помчав на новий звук.

Кроків Сокола Губченко більше не чув.

Аж ось хробак на всій швидкості врізався своєю твердою головою в стару бетонну стіну. І вона не витримала. Хробак і Губченко в його голові ввалились у велику світлу залу, яку мандрівник у часі вже бачив. У хітинове чоло дзенькнули дві стріли, але навряд щоб вони залишили бодай крихітні сліди. Немов роботи, навперейми хробакові рушили вродлива дівчина й маленький хлопчик, той самий, що був першим, хто прийшов сюди й привів за собою Губченка. Звісно, вони не могли зупинити велетенського підземного звіра. Скидалося на те, що їм було наказано нагодувати хробака собою, щоб той не йшов далі.

І справді, під велетенською лялечкою вже була ціла висока синя подушка з черви, яка повільно рухалася подалі від зайди. Але хробак, схоже, навіть не помітив двох людських постатей. Він просто підім’яв їх під себе й стрибнув на лялечку. Тієї миті, коли його зуби зімкнулися на тендітному рожевому, такому беззахисному, такому маленькому порівняно з розмірами хробака тілі, відбулося неймовірно потужне виділення енергії. Вибух не був ядерним. Але Губченко подумав, що він став першою людиною, яка опинилася не в епіцентрі, а в самісінькому центрі ядерного вибуху і спромоглася не тільки вціліти, а й оцінити його потужність.

Так, приголомшено констатував він, хто б міг подумати! Маленький, невпевнений у собі, занудний до нестями Коміренко виявився великим ученим. Він знайшов новий вид енергії. Він