read-books.club » Сучасна проза » Природа всіх речей 📚 - Українською

Читати книгу - "Природа всіх речей"

307
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Природа всіх речей" автора Елізабет Гілберт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 116 117 118 ... 158
Перейти на сторінку:
їх, і вони скажуть, що їх посадили боги. Деякі їхні історії схожі на казку. Вони вважають, начебто боги створили хлібне дерево подібним на людське тіло, щоб підказати людям — це дерево корисне. Нібито саме через це листки хлібного дерева схожі на руки — вони показують людям, що треба потягнутися до цього дерева й знайти там харчі. Взагалі таїтянці кажуть, що всі їстівні рослини на цьому острові схожі на частини людського тіла, що це, розумієте, божественне послання. Ось чому кокосову олію, яка допомагає, коли болить голова, роблять з кокоса, схожого на голову. Тутешній горіх, кажуть, лікує нирки, бо він сам нібито на них схожий. Яскраво-червоний сік рослини феї допомагає при хворобах крові.

— Природа всіх речей, — пробурмотіла Алма.

— Так, так, — підтакнув преподобний Веллс.

Алма сумнівалася, що він її почув.

— Гілки банана — такі, як ця, сестро Віттекер — також нібито символізують людське тіло. Через їхню форму їх використовують як жести примирення, жести людяності, так би мовити. Якщо хочете показати, що ви здаєтесь чи готові піти на компроміс, просто киньте таку гілку на землю під ноги своїм ворогам. Добре, що я дізнався про це відразу, коли приїхав на Таїті! Я кидав гілки банана в усі боки, аби мене не вбили й не з’їли!

— А що, вас справді могли вбити й з’їсти? — запитала Алма.

— Скоріш за все, ні, але місіонери завжди такого бояться. Чули один дотепний жарт про місіонерів? Якщо канібал з’їсть місіонера й перетравить його, а тоді помре, то чи воскресне перетравлене тіло місіонера в день Страшного суду? А якщо ні, то як святий Петро знатиме, які частини його тіла відправляти до раю, а які — до пекла? Ха-ха-ха!

— А містер Пайк говорив з вами про те, що ви мені тільки що розповіли? — запитала Алма, слухаючи його жарт упіввуха. — Про те, що боги надали рослинам певну форму, щоб підказати, як людина може з них скористатися?

— Ми з містером Пайком багато про що говорили, сестро Віттекер!

Алма не знала, як розпитати його детальніше, не видавши при цьому себе. Чому батьковий робітник мав би аж так її цікавити? Вона не хотіла викликати підозри. Але який дивний чоловік той преподобний Веллс! Щирий і водночас скритний. Коли заходила мова про Емброза, Алма пильно вдивлялася в його обличчя, шукаючи там якихось натяків, але воно завжди залишалось непроникним. Преподобний Веллс дивився на світ із одним і тим самим незворушним виразом. Його настрій не змінювався за жодних обставин. Він був постійний, як маяк. Щирість його була така абсолютна й бездоганна, наче маска.

Нарешті вони дійшли до кладовища з невисокими вибіленими на сонці надгробками, подекуди вирізьбленими в формі хреста. Преподобний Веллс відразу провів Алму до Емброзової могили — доглянутої й позначеної невеликим каменем. Вона була розташована в гарному місці, звідки виднілася ціла затока Матаваї і прозоре, безкрає море. Алма боялася, що, побачивши могилу, не зможе стримати емоцій, але вона, навпаки, почувалась спокійно, ба навіть відсторонено. Присутність Емброза тут не відчувалась. Не може бути, щоб він лежав під цим каменем. Алмі згадалось, як він любив простягнутися на траві, випроставши свої довгі ноги, й розповідати їй про чудеса й таємниці, доки вона вивчала свій мох. Їй здавалося, що він не тут, що він живе у Філадельфії, у її спогадах. Вона не могла уявити, як його кості гниють під її ногами. Емброзові не було місця в землі — він належав повітрю. Навіть за життя в ньому не було майже нічого земного. Тож як він міг лежати в землі після смерті?

— У нас забракло дерева на домовину, — сказав преподобний Веллс, — тому ми загорнули містера Пайка у виткану на острові тканину й поховали його в старому каное — тут часом так роблять. Розумієте, столярувати без інструментів важкувато, а коли в руки тубільцям потрапляє хороша деревина, вони не хочуть марнувати її на домовини, тож ми обходимося старими каное. Але тутешній люд, як бачите, поставився з повагою до християнських переконань містера Пайка. Його поховали головою на захід, обличчям до сонця, що сходить, як роблять усі християнські церкви. Я вже казав, що його тут любили. Сподіваюсь, він помер щасливим. Достойний то був чоловік.

— А він здавався щасливим, коли тут жив, брате Веллс?

— З часом він, як і всі ми, знайшов на острові багато цікавого для себе. Але орхідей йому бракувало, це точно! Як я вже казав, Таїті може стати розчаруванням для тих, хто приїжджає сюди досліджувати природу.

— А містер Пайк вам ніколи не здавався стурбованим? — насмілилась запитати Алма.

— Люди прибувають на цей острів з різних причин, сестро Віттекер. Як казала моя дружина, людей прибиває до берега, й ці відкинуті всіма чужинці переважно не здогадуються, де опинилися! Одні з них на вигляд порядні джентльмени, а потім виявляється, що на своїй батьківщині вони сиділи у в’язниці. А інші були порядними джентльменами, коли жили в Європі, а, приїхавши сюди, поводяться як злочинці! Ніколи не знаєш, що твориться в чужій душі.

Він не відповів на її запитання.

А як же Емброз? — хотілося їй запитати. Що творилося в його душі?

Але вона стрималась.

А тоді преподобний Веллс, як завжди життєрадісно, сказав:

— А он там, по той бік низької стіни, поховані мої доньки.

Від його слів Алмі відібрало мову. Вона не знала, що в преподобного Веллса були доньки, не кажучи про те, що вони померли на острові.

— Їхні могилки зовсім маленькі, — сказав він, — бо дівчатка довго не прожили. Жодна не дожила й до року. Ліворуч — Гелен, Елеанор і Лора. Праворуч біля них — Пенелопа й Теодозія.

П’ять мініатюрних надгробків, менших за цеглину. Алма не знала, що сказати. Нічого сумнішого вона в житті не бачила.

Глянувши на її приголомшене обличчя, преподобний Веллс лагідно всміхнувся.

— Але без горя нема радості. Їхня наймолодша сестричка Крістіна жива й здорова. Господь дав нам одну доньку, яку ми змогли виховати, й вона досі жива. Живе в Корнволлі й сама вже стала матір’ю трьох хлопчиків. Місіс Веллс живе з нею. Як бачите, моя дружина оселилась з нашою єдиною дитиною, яка зуміла вижити, а я залишився тут, скласти товариство мертвим.

Він зазирнув Алмі через плече.

— О, дивіться! — вигукнув. — Плюмерія розцвіла! Зірвемо кілька галузок і принесемо сестрі Ману. Хай вчепить собі на капелюшок до вечірньої служби. Думаю, їй сподобається!

Преподобний Веллс завжди збивав Алму з пантелику. Вона ще ніколи не зустрічала

1 ... 116 117 118 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Природа всіх речей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Природа всіх речей"