Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Запрошую вас на обід, — сказав Бейтман. — Ви перша людина, яку я побачив за останній тиждень. Приєднаєтеся до мене?

— Радо.

— Ви з півдня, так?

— Зі східного Техасу.

— Прийміть мої вибачення, людино зі сходу, — Бейтман захихотів із власних слів та повернувся до своєї картини — пріснуватої акварелі з лісом, що ріс по інший бік дороги.

— На вашому місці я б не сідав на табурет, — сказав Стю.

— Чорт, авжеж! Було б горе штанам.

Він змінив курс та рушив до краю невеликої галявини. Стю побачив, що в тіні там стоїть біло-помаранчевий кулер. Зверху лежало щось подібне до білого рядна для пікніків. Бейтман розгорнув його, і Стю побачив, що не помилився.

— Колись це належало баптистській церкві Божої благодаті у Вудсвіллі, — сказав Бейтман. — Та я його визволив. Гадаю, баптисти за ним не сумуватимуть. Вони всі повернулися додому, до Ісуса. Принаймні всі вудсвілльські баптисти. Тепер вони можуть причащатися без посередників. Та гадаю, що рай сильно розчарує наших святенників. Хіба що тамошнє керівництво дозволить їм дивитися телевізор — певне, там це буде зватися «раєвізором». Вони ж не можуть без Джеррі Фолвелла[196] та Джека Ван Імпа[197]. А в нас тут натомість язичницьке єднання з природою. Коджаку, ану не наступати на скатертину. Самоконтроль, завжди пам’ятай про нього, собачко. У всьому, що робиш, самоконтроль має бути твоїм запобіжником. Містере Редман, як ви дивитеся на те, щоб перейти через дорогу та вимити руки?

— Звіть мене Стю.

— Гаразд, без проблем.

Вони перейшли через дорогу й вмилися холодною чистою водою. Стю почувався щасливим. Зустріч саме з цим чоловіком здавалася йому дуже вчасною. Коджак похлебтав води трохи нижче за течією, а тоді щасливо загавкотів і кинувся в гущавину. Він наполохав фазана, і, коли переляканий птах вилетів із кущів, Стю здивовано подумав, що все може бути добре. Справді може.

———

Йому не дуже сподобався кав’яр (смакував як рибний холодець), та в Бейтмана були ще й пепероні, салямі, дві бляшанки сардин, трохи підв’ялих яблук і велика коробка з інжирними батончиками «Кіблер». «Інжирні батончики надзвичайно корисні для травлення», — зауважив Бейтман. Відтоді, як Стю вибрався зі Стовінгтона, живіт його зовсім не турбував, та йому подобались інжирні батончики, і він з’їв їх із півдюжини. Та й усього іншого теж добряче нам’яв.

За їжею, яку вони закусювали солоними крекерами, Бейтман розповів Стю, що він був доцентом на кафедрі соціології при Вудсвілльському технікумі. З його слів, Вудсвілль являв собою невелике містечко («Знане своїм технікумом та чотирма заправками», — сказав Бейтман), розташоване за шість миль від них. Його дружина померла десять років тому. Дітей вони не мали. Більшість колег просто не звертали на нього уваги, і він платив їм тією ж монетою.

— Вони вважали мене психом, — сказав він. — Однак висока вірогідність того, що вони мають рацію, не покращила наших стосунків.

Епідемію супергрипу він зустрів байдуже, бо нарешті в нього з’явилася можливість здійснити давню мрію — вийти на пенсію та повноцінно зайнятися малюванням.

— Я жахливий художник, просто жахливий. Та тішу себе думкою, що цього липня ніхто на всій планеті не малює кращих пейзажів, ніж Ґлендон Пекод Бейтман — бакалавр і магістр образотворчих мистецтв, заслужений художник США. Дешевий нарцисизм, та що є, тим і раді, — говорив він, ділячи десерт, фунтовий торт «Сара Лі».

Він подав Стю паперову тарілку з його шматком.

— А Коджак був вашим псом ще до епідемії?

— Ні. Був би чудернацький збіг, правда? Гадаю, Коджак належав комусь із місцевих. Я його інколи бачив, та клички не знав, тож дозволив собі наректи його по-своєму. Він ніби й не проти. Перепрошую, Стю, я на хвилинку.

Він швиденько рушив через дорогу, і Стю почув плюскіт води. За хвилину Бейтман повернувся — ішов із підкоченими до колін штаньми, а в руках тримав по упаковці пива «Нарраґансетт».

— От я дурень. Могли б і за їжею випити.

— Пиво від цього не скисло, — сказав Стю та висмикнув з упаковки одну бляшанку. — Дякую.

Вони потягнули за вушка, і Бейтман підняв свою бляшанку.

— Стю, за нас. Щоб жилося щасливо, спокійно й без болю в спині.

— Амінь.

Вони стукнулися бляшанками й випили. Стю подумалося, що ніколи ковток пива не смакував так гарно, і, певне, це вже не повториться.

— А ти словами не розкидаєшся, — зауважив Бейтман. — Сподіваюся, тобі не здається, наче я, так би мовити, танцюю на могилі колишнього світу.

— Ні, — відповів Стю.

— Я упереджено ставився до світу, — сказав Бейтман. — Спокійно це визнаю. Протягом останньої четверті двадцятого століття цей світ здавався мені чимсь таким, як вісімдесятирічний дід, який помирає від раку товстого кишечнику. Кажуть, що ця хвороба уражає всіх жителів Заходу, коли століття добігає кінця. Століття будь-яке, не тільки наше. Ми замотуємося в скорботні балахони й тиняємося, волаючи «горе тобі, о Єрусалиме»… або ж у нашому випадку «о Клівленде». Люди сіпались у танці святого Віта наприкінці п’ятнадцятого століття[198]. Бубонна чума — так звана «чорна смерть» — спустошила Європу під кінець чотирнадцятого[199]. Коклюш вигулькнув під кінець сімнадцятого, а перші спалахи грипу були зареєстровані наприкінці дев’ятнадцятого[200]. Ми так звикли до грипу, — для нас він усе одно що звичайна застуда, так? — що здається, ніби ніхто, крім істориків, не знає або не в курсі, що сто років тому його навіть не існувало. Зазвичай протягом останніх трьох десятиріч будь-якого століття висовуються оті релігійні фанатики й розмахують фактами, які вказують на те, що на порозі Армагеддон. Звісно, таких маніяків завжди чимало, та їхні полки розростаються лише під кінець століть… і дуже багато людей сприймають їх цілком серйозно. З’являються чудовиська. Аттіла, Чингісхан, Джек-різник, Ліззі Борден[201]. А ще можна згадати наших сучасників: Чарльза Менсона, Річарда Спека й Теда Банді. І деякі диваки говорять, що людині Заходу необхідно періодично промивати кишки, робити чистку, тож усілякі катаклізми трапляються саме наприкінці століть, щоб народ зустрів нову сотню років очищеним та сповненим оптимізму. А от нам поставили суперклізму, і, якщо подумати,