Читати книгу - "Вода, павутина"

— Анна, то ти?

— Та. Добрий день, сусід Ожболт.

— Дай Боже, Анна, а чо ти сама прийшла? Я би не впізнав тебе таку, без пуза. Шо ти буш ту сама робила, в таку зимницю?

— Тільки подивлюсь, чи хата ше стоїть.

— Стоїть, стоїть. Не здається бабка. Ми свою вже шуруємо.

Відчув свою недоречну веселість. Розгублено розмірковуючи, чи то спершу висловити співчуття, чи привітати із поповненням, вирішив, що найважливіше — повтирати руки, тому витер їх в штани і підійшов до неї.

— Еее, ми ше не бачились… відтоді. Співчуваю. Такий моцний молодий хлоп…

Розчулився власною фразою, просльозився, але заскочений сухими очима Анни і льодяним виразом її обличчя, проковтнув сльози. Як тут плакати без товариства?

— Я чув, в тебе родилась дочка. Моя Циліка виділа її на Виноградській. Ти знаєш, же ми ше пополудню, до того, як вода дійшла до нас, послали Циліку до жінчиної сестри на Трнє. Думали, же там вона буде в безпеченстві. А вода й там до них добралася, мусили вилазити на дах, ледве знайшли їх човном. І відвезли на Виноградську. Циліка повіла, же там виділа дитятко. Отаке, хтіли смо як ліпше і мало дитини не втратили.

Замовк, зрозумів, що з його боку недоречно говорити про свою сім’ю, яка зберегла всіх своїх членів.

— Тільки би твоя дитина була жива і здорова, для сліз ше буде час.

Анна мовчала, сусід з нерозумінням стояв, а тоді, згадавши про свою першу зустріч із власною затопленою хатою, співчутливо опустив голову і вернувся на своє подвір’я.

Звук шкрябання лопатою усталився.

Слабкість попустила, й Анна наблизилася до хати. Дерев’яна огорожа повалилася, колись біла хатина до невпізнання потемніла від брудної води, немулене багно з’їло вікна, тільки краї вікон на тридцять сантиметрів визирали з болота. Анна поглянула на стріху і розчулилася. Вона нагадувала ту колишню. Хоча й пошкоджена, поламана, поранена, але стріха. Погладила б її, якби могла дістати. Посміхнулася до неї. Обвела подвір’я поглядом і вирішила, що «те, шо ся стало», сталося не тут. Відтоді і до кінця свого життя ніколи не казала, що її чоловік втопився, а завжди «то, шо ся стало». Зробила ще один крок болотом і поглянула на сад. Намулені купи всякої всячини не давали можливості докладно його розгледіти. Побачила якесь незнайоме порожнє місце і зрозуміла, що фруктів нема. Попадали. Вона витягнула шию, як черепаха, нахилила голову і помітила голе по-зимовому черешневе дерево. Спало собі, наче нічого не сталося. Анна посміхнулася до дерева, як посміхалася до стріхи. Не було нікого, кому могла б щось обіцяти, і в думках звернулася до черешні.

— Завтра вертаюся додому. Все повишуровую, моя дитина буде мала свій дім і свою хату, з якої її ніхто ніколи не вижене.

До того, як покинути вулицю, пішла попрощатися з Ожболтом. І вже попрощавшись, обернулася.

— Сусід Ожболт, Циліка — перша з нашої вулиці, хто видів мою Катарину. Дуже вас прошу, якшо ви пристанете і Циліка не буде проти, най вона буде хресна мама моїй Катарині. Циліка вже велика, миропомазана.

Ожболт мовчки кивав головою. Не міг спинити сліз.

Пізніше не пригадувала, чому, повертаючись до міста, вона біля Трешнєвського ринку звернула через Потік до Савської. Ніколи нікому не розповідала, що пробивалася крізь страшне болото і гілляччя, обвішане рештками одягу, що на Потоці її застали сутінки, що асфальт рухався, що бачила безмежні тіні щурів і що їй здалося, що один скочив їй на плечі.

Пізніше вже було звичне життя.

На смак і на думку сусідів, вулиці, району і зовиць, Анна Фірман, після другого заміжжя Жигер, Катаринина, Ірмина та Ітина мама, зарано вийшла заміж, зарано стала вдовою, зарано вдруге видалася, запізно народила Катарининих сестер і зарано померла. Загалом після неї залишилася тінь підозри, що у всьому, що в житті з нею і її дочками трапилося, принаймні частково винна вона сама.

Про Катарининого батька

Здравка Фірмана, Катарининого батька, військовий гумовий катер знайшов досить швидко і недалеко від хати. Ніхто не міг із певністю сказати, як і чому втопився той сильний двадцятисемилітній чоловік, тому і вулиця, і район задовольнилися двома версіями: першу розповідали на Різдво, коли люди були схильні до історій про доброту й офірність, і підносили на п’єдестал мучеництва жертовного героя, який ціною свого молодого життя постраждав, намагаючись розбудити глухих і злих Згорелців, які й так не спали і не рушилися зі свого горища аж доки вода не відійшла. Другу переповідали пізньої весни — коли плоди в садах ще не достигли, а закрутки на зиму в коморах закінчувалися — перешіптуючись про те, що батьки Здравка Фірмана за час війни зберігали на горищі скриню єврейських коштовностей, по яку ніхто ніколи не прийшов, і Здравко Фірман спробував винести той важкий рундук, але разом з ним і потонув. Подейкували також, що скриню потім знайшли військові, а пограбували офіцери ЮНА. Нічого з цього неможливо було довести, і залишився лише факт, що Катарининого батька похоронили за державний кошт через тиждень після Катарининого народження.

Про дзядека Згорелця

Сусід Згорелець все життя пишався, що він, його дружина і син Вілім «прив’язалися на стриху і так вирятували себе і своє добро від злодюг». Доки ще дружина була жива, вони взяли з дитбудинку і всиновили горбатого та розумово відсталого хлопчика, якому тоді було сім років і про якого ніхто нічого не знав: ні хто він, ні що він, ні звідки він. Гроші з місцевого бюджету на його утримання надходили регулярно, звикла й Циліка до нього, коли згодом вийшла заміж за тихого Віліма Згорелця і переселилася в його хату. Дзядек Згорелець у свої дев’яносто два роки не лише не помічав Бахура, але й узагалі не пам’ятав його. Інколи, коли більше не знав, куди себе подіти від нуду і відчуття пустки, які у дев’яносторічного чоловіка часом змінювалися відчуттям безмежної радості через те, що помирають молодші від нього, дзядек Згорелець ішов на горище, прив’язувався до балки і репетував на весь голос: «Вода вас всіх віднесе, байстрюки прокляті, а я переживу, всіх вас переживу…» Маразм підкосив його, але не знищив повністю, і насправді ніхто не був певен, прив’язується дзядек до горищної балки тому, що його з’їдає старече недоумство, чи для того, щоб насолоджуватися, доки домочадці і добрі сусіди зносять його горищними сходами. А невдовзі станеться так, що Циліка матиме «роботи по вуха і тре буде йти на базар», тому