Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

За доби пізньої бронзи відміни поміж племенами, які населяли північ України, що намітилися наприкінці існування культур шнурової кераміки та почали виявлятися за доби середньої бронзи, увиразнюються. На базі сосницького варіанта виникають лебедівські пам’ятки, що сприймаються рядом археологів як хронологічно пізній етап сосницького варіанта. Дуже близькі за усіма головними показниками, сосницькі та лебедівські пам’ятки дають можливість говорити про їхню генетичну спадковість та єдиний етнос. При цьому в лебедівській культурі з’являється ряд ознак, що зближують її з юхновською та дніпро-двінською культурами, віднесеними більшістю дослідників (X. А. Моора, П. М. Третьяков, В. В. Седов, Б. А. Шмідт) до давніх балтів. Балтам, вірогідно, належала підгірцівська культура, яка побутувала на південь від Прип’яті у ранньому залізному віці та мала багато спільних рис з пам’ятками лебедівського типу. На доказ того, що підгірцівська культура пов’язана з балтами, Ю. В. Кухаренко наводить дані щодо їхньої близькості до відомої культури західнобалтських курганів голіндів[272]. Антропологи зазначають, що провідним типом усіх балтських племен на території Литви, Південної Латвії, значної частини Білорусі, а також деяких районів північно-східної Польщі та України є доліхокранний європеоїдний тип із широким та відносно високим обличчям.

Підсумовуючи, слід сказати, що на території північної частини Правобережної України та в межиріччі Дніпра та Десни протягом усього бронзового віку проживали споріднені поміж собою племена, які відносяться до балто-слов’янського етносу. На початку бронзової доби етнічний розподіл на балтів та слов’ян швидше за все був ще відносним. На користь цього говорить близькість середньодніпровської культури та культур шнурової кераміки Західної України: городоцько-здовбицької, стрижовської та підкарпатської, а також, вірогідно, правобережних та лівобережного (сосницького) варіантів східнотшинецької культури. Але вже на кінець доби бронзи відміни як у культурному, так, імовірно, і в етнічному плані між балтами та слов’янами окреслились вже досить чітко.

Фракійці

За доби бронзи фракійці проживали на південний захід та захід від слов’ян. Це була численна група племен, яка обіймала величезну територію сучасних Румунії, Болгарії, Угорщини та частково Західної України. Перші свідчення про фракійців, які є в античних писемних джерелах, відносяться до X—VIII ст. до н. е., тобто до рубежу бронзової доби та раннього залізного віку. Для історії України найважливішими є взаємовідносини фракійців із кіммерійцями та скіфами, що аналізуватимуться у наступному томі. Тут слід відзначити, що виділення фракійського етносу відбулося ще за доби бронзи й найпевніше пов’язане із знаменитою гальштатською культурою, початок якої датується XII ст. до н. е. На території України проживали дві порівняно невеликі групи північнофракійських племен, котрі відносилися до гетів, даків та, ймовірно, агафірсів. Одна із цих груп іменується голіградською за скарбом, знайденим біля с. Голігради Тернопільської області. Вона займала Прикарпаття та придністровські райони Чернівецької, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Другу групу можна назвати молдовською. Вона розташовувалася у Прутсько-Сіретському межиріччі Румунії та у лісостепових районах Молдови. Східні кордони гальштатських груп не зовсім з’ясовані. Існує думка про проникнення окремих груп фракійського населення далеко на схід.

Вважається, що пам’ятки фракійського гальштату голіградеької групи на Середньому Дністрі межують із чорноліською культурою, слов’янська належність якої упродовж тривалого часу не викликала сумнівів. Нині ж питання щодо шляхів формування та етнічної належності чорноліської культури стало спірним. Одні дослідники висловлюють думку, що на її формування справили значний вплив фракійські культури голіградської та молдовської груп[273]. Інші припускають проникнення на схід та північний схід із середнього Подністров’я якоїсь частини південнофракійського населення[274]. Треті схильні вбачати у чорноліській одну з культур фракійського гальштату, яка у своєму русі досягла Дніпра. Остання думка, що належить і авторові цього розділу, є найбільш дискусійною, тому розглянемо її детальніше. Чорноліська культура була виділена О. І. Тереножкіним. Він же охарактеризував цю культуру та визначив її етнічну належність — як слов’янську[275]. Багата, яскрава та гарно досліджена чорноліська культура викликала зацікавленість, а її етнічна належність одержала палку підтримку. Упродовж останніх трьох десятиліть з’явилися матеріали, які змушують по-іншому поглянути на етнічні процеси в давній Україні, зокрема на етнічну належність чорноліської культури. Висновки О. І. Тереножкіна базувалися на тому, що чорноліська культура цілком місцева, своїм походженням зобов’язана розвитку білогрудівської культури. Остання, в свою чергу, генетично пов’язана з тшинецькою. Далі відбулося переростання чорноліської культури у лісостепові скіфські, що згодом еволюціонували у зарубинецьку.

Тим часом порівняння білогрудівських та чорноліських пам’яток детально ніколи не проводилося. А проведене дало змогу дійти висновку про їхні суттєві відмінності. Насамперед слід відзначити різницю у рівні розвитку, попри незначний між ними хронологічний розрив. Білогрудівська культура — типовий зразок суспільства пізнього бронзового віку Полісся та північних районів Лісостепу з примітивним побутом, відсталим, певною мірою застійним господарством. Чорноліська ж культура для усієї Східної Європи явище унікальне — з розвинутим бронзоливарним виробництвом, високим рівнем керамічного, косторізного та будівельного ремесел.

Усі ці факти спричинилися до того, що ряд археологів переглянули свою думку щодо чорноліської культури. В усіх останніх працях Г. І. Мелюкової та Г. І. Смирнової — головних дослідників фракійських культур у Молдові та на Середньому Дніпрі — підкреслюється великий вплив названих культур на формування чорноліської. Незважаючи на такі зміни, принципова оцінка чорноліської культури як місцевої, що є продовженням білогрудівської і, отже, слов’янської залишається в силі. Однак відмінності між білогрудівською та чорноліською чи, вірніше, чорнолісько-жаботинською культурами настільки значні, що одними впливами, навіть найсильнішими, пояснені бути не можуть. Досить очевидно, що поява у Закарпатті, Прикарпатті та західних районах Молдови пам’яток фракійського гальштату пов’язана з масовим переселенням із території початкового проживання — регіону, розташованого на південний схід від Трансільванії та Карпат. Серед прийшлого населення розрізняються кілька груп. У зв’язку з чорноліською культурою найцікавішою видається сахарнянсько-солонченська група фракійського населення, яка із зони первинного проживання на території Нижнього Подунав’я переселилася до Середнього Подністров’я і далі на схід, углиб лісостепової України. Своєрідні пам’ятки, рішуче відмінні від Білогрудівки, на Дністрі, Південному Бузі, Тясмині, Дніпрі та Ворсклі, вказують на шлях руху фракійського населення. Дані археологів підтверджуються лінгвістами. О. М. Трубачов саме на території Правобережної України встановлює велику кількість гідронімів фрако-дакійського та іллірійського походження. Показовим є скупчення цих гідронімів на порівняно вузькій смузі, що простяглася від Верхнього та Середнього Подністров’я на північний схід до Дніпра[276].

Група племен чорноліської культури, належна до фракійського етносу, перетнула Дніпро і розселилася на р. Ворсклі[277]. У зв’язку з цим