Читати книгу - "Гра янгола"

– Я не дозволила йому ввійти, – сказала вона.

– Кому?

– Він думав, я все забула, але я не дозволила йому увійти, – повторила вона.

Лікар став навколішки поруч зі мною й почав роздивлятися порізи та рани, які вкривали тіло Крістіни.

– Даруйте, – промурмотів він, відтручуючи мене. – Зараз не до розмов.

Один із санітарів побіг по ноші. Я допоміг їм покласти Крістіну й тримав її за руку, поки її несли до процедурної, де лікар Санжуан уколов їй заспокійливі ліки, від яких вона через кілька секунд утратила тяму.

Я залишався біля неї й дивився їй у вічі, аж поки її погляд став ніби скляним і медсестра взяла мене за руку й вивела з процедурної. Я залишився стояти в темному коридорі, де пахло дезінфектантами, руки й одяг у мене були вимащені кров’ю. Я прихилився до стіни й дозволив собі сповзти на підлогу.

Прокинувшись наступного дня, Крістіна виявила, що її прив’язано ременями до ліжка в кімнаті без вікон, освітленій лише однією лампочкою, що звисала зі стелі. Я перебув ніч на стільці, поставленому в кутку, дивлячись на неї без найменшого уявлення про час. Вона несподівано розплющила очі, і гримаса болю скривила їй обличчя, коли вона відчула рани, що вкривали її руки.

– Давиде! – покликала вона.

– Я тут! – відповів я.

Я підійшов до ліжка й нахилився, щоб вона побачила моє обличчя й нерухому усмішку, яку я видушив із себе для неї.

– Я не можу зворухнутися.

– Ти прив’язана до ліжка ременями. Це для твого ж добра. Коли прийде лікар, їх знімуть.

– Зніми їх.

– Не можу. Це може тільки лікар, який…

– Будь ласка, – попросила вона благальним голосом.

– Крістіно, ліпше буде…

– Будь ласка.

У її погляді були біль і страх, але були в ньому також ясність і щось таке, чого я не бачив протягом усіх днів, коли відвідував її в цьому закладі. Вона знову стала собою. Я розв’язав перші два ремені, які утримували її в плечах та на талії. Я погладив їй обличчя. Вона тремтіла.

– Тобі холодно?

Вона похитала головою.

– Хочеш, я покличу лікаря?

Вона знову похитала головою.

– Давиде, подивися на мене.

Я сів на край ліжка й подивився їй у вічі.

– Ти повинен знищити його.

– Я тебе не розумію.

– Ти повинен знищити його.

– Кого знищити?

– Рукопис.

– Крістіно, я ліпше покличу зараз лікаря.

– Ні. Послухай мене.

Вона міцно вхопила мене за руку.

– Того ранку, коли ти пішов купувати квитки. Ти пам’ятаєш? Я знову піднялася у твій кабінет і відчинила скриню.

Я зітхнув.

– Я знайшла рукопис і почала читати його.

– То лише літературний твір, Крістіно…

– Ти мені брешеш. Я прочитала його, Давиде. Принаймні прочитала досить, аби зрозуміти, що ти повинен знищити його…

– Не турбуйся про це тепер. Я вже тобі казав, що покинув писати той рукопис.

– Але він тебе не покинув. Я намагалася спалити його…

Я на мить покинув її руку, коли почув ці слова, придушуючи в собі холодний гнів, коли пригадав спалені сірники, які знайшов на підлозі кабінету.

– Ти намагалася спалити його?

– Але я не змогла, – прошепотіла вона. – У будинку був іще хтось.

– Нікого не було в будинку, Крістіно. Нікого.

– Коли я запалила сірник і піднесла його до рукопису, я відчула його позад себе. Він ударив мене в потилицю, і я впала.

– Хто тебе вдарив?

– Було дуже темно, так, ніби світло дня вийшло з кімнати й не могло увійти. Я обернулася, але було дуже темно. Я побачила лише його очі. Схожі на очі вовка.

– Крістіно…

– Я випустила рукопис із рук і знову поклала його до скрині.

– Крістіно, ти хвора. Дозволь, я покличу лікаря й…

– Ти мене не слухаєш.

Я всміхнувся їй і поцілував у чоло.

– Звісно, я тебе слухаю. Але в будинку не було більше нікого.

Вона заплющила очі й схилила голову набік, застогнавши так, ніби мої слова були кинджалами, які вгороджувалися їй у нутрощі.

– Я піду покличу лікаря…

Я нахилився, щоб знову поцілувати її й підвівся на ноги. Я рушив до дверей, відчуваючи її погляд у себе на спині.

– Боягуз, – сказала вона.

Коли я повернувся до палати разом із лікарем Санжуаном, Крістіна розв’язала останній ремінь і, хитаючись, ішла до дверей, залишаючи за собою на білих плитах підлоги криваві сліди. Удвох ми знерухомили її й знову прив’язали до ліжка. Крістіна кричала й пручалася з такою люттю, від якої в мене холонула кров. Гамір і товкотнеча стривожили персонал лікарні. Один зі сторожів допоміг нам тримати її, поки лікар знову прив’язував її ременями до ліжка. Після того як ми цілком її знерухомили, лікар подивився на мене суворим поглядом.

– Сядьте знову там, де ви сиділи. Залишайтеся тут і не здумайте знову її розв’язувати.

На хвилину я залишився наодинці з нею, намагаючись її заспокоїти. Крістіна далі пручалася, силкуючись визволитися від пут. Я притримав їй обличчя й спробував зловити її погляд.

– Крістіно, будь ласка…

Вона плюнула мені в обличчя.

– Іди геть.

Лікар повернувся з медсестрою, яка несла металеву тацю зі шприцом, компресами та скляною пляшкою, у якій була жовта рідина.

– Вийдіть, – наказав він.

Я відійшов до дверей. Медсестра притиснула Крістіну до ліжка, а лікар зробив їй заспокійливий укол у лікоть. Крістіна кричала не своїм голосом. Я заткнув вуха й вийшов у коридор.

«Боягуз, – сказав я собі. – Боягуз».

10

За санаторієм на віллі «Сан-Антоніо» починалася дорога з деревами обабіч, яка обминала яр і віддалялася від села. На мапі, узятій у рамку, що висіла в їдальні готелю «Озерний», ця дорога мала вельми романтичну назву – бульвар Закоханих. Того вечора, покинувши санаторій, я наважився вийти на ту похмуру стежку, яка навіювала настрій не закоханості, а радше самоти й туги. Я йшов нею майже півгодини, не зустрівши жодної душі. Село залишилося далеко позаду, і незабаром кутастий силует вілли «Сан-Антоніо» та великі будинки, які оточували озеро, стали здаватися мені картонними будиночками на тлі обрію. Я сів на одну з лав, що стояли то там, то там побіля бульвару, і став дивитися, як заходить сонце на іншому кінці долини Серданья. Звідти, метрів за двісті, я побачив силует маленького скиту, що стояв посеред засніженого поля. Сам не знаю чому, я звівся на ноги й, грузнучи в снігу, рушив у напрямку тієї будівлі. Коли я був за десяток метрів від неї, то помітив, що скит не має дверей. Кам’яне мурування почорніло й обкришилося від дощів, які майже зруйнували будівлю. Я піднявся сходами,