Читати книгу - "Танець недоумка"

Жінка в коконі судомно вдихає й сідає ривком, наче людина, яка щойно прокинулася.

— Не сон, — каже вона, і я аж здригаюся.

Вона водить руками перед лицем, ніби вперше їх бачить, рухаючи пальцями, наче грає на невидимій арфі.

— Не сон, — повторює вона.

Обводить поглядом приміщення, але я не впевнений, чи бачить вона хоч щось — її погляд видається порожнім.

— О Господи… — раптом каже вона на якомусь судомному, мимовільному вдиху й підводить очі на мене. — Ось чому вона так поспішала…

Чесно кажучи, тієї миті я нічого не зрозумів.

— Ти щойно прийшла до тями, — кажу й замислююся, а чи багато вона взагалі пам’ятає. — Ми на об’єкті «Два нулі» і…

Блискавичним рухом вона хапає мене за петельки. Так швидко, що я не встиг відсахнутися.

— Послухай мене! Послухай! — її тон тепер крижаний. — Ви забули про позамежне гальмування. За найближчу добу всі помруть!

13

— Тихо-тихо… — я намагаюся відчепити її руку від кітеля, але вдається не відразу. — Заспокойся. Тобі треба заспокоїтися.

— Почуй мене, ти ж біолог! Пам’ятаєш, що значить «позамежне гальмування»?

— Так, але це індивідуальна річ! Воно не може статися масово.

Вона відмахується.

— Може! Вона все прорахувала. Новий режим сну ввели для всіх водночас, отже, точка відліку одна. А далі — чиста теорія ймовірності. Двадцять відсотків досягнуть межі навантаження нервової системи вже цієї ночі. Вони просто повирубуються, не зважаючи ні на які сигнали.

Жінка вилазить із кокона, і я бачу, з якою огидою вона до нього торкається. На ній форма першої експедиції. Брудна.

— Повирубуються одночасно чи як? — невпевнено перепитую я.

— Я ж кажу, впродовж ночі! Вони вже потроху вирубуються. І до ранку кожен п’ятий стане химерою. А до завтрашнього вечора химер буде більше, ніж людей. Якщо взагалі доживемо. Дай вогнегасник!

— Що?

— Вогнегасник, — повторює вона й показує пальцем.

Машинально корюся.

Досі думаю про позамежне гальмування. Вона підходить до розпластаного на підлозі оголеного тіла власного клону і з низьким грудним «ха-ах», високо піднявши вогнегасник, б’є його по голові. Неприємний, оглушливий хрускіт пробирає до діафрагми.

— Стій!!!

Але вона вже знову замахнулася. Вогнегасник опускається на те ж місце — тепер звук такий, ніби вдарили по роздавленому яйцю.

— Боже мій, припини!

— Вона б ожила. Але тепер — усе. Принаймні поки я не в коконі.

Тепер вона оглядає мене від голови до ніг.

— Як тебе звати? Скажи, тепер я запам’ятаю.

— Гілель.

— А доньку?

— Ельза.

Вона киває.

— Я Ірма. Затримай-но подих, тут повно пилку, — і вона швидко скидає з себе форму, залишившись у самих трусах.

Від одягу й справді здіймається чорна пилкова хмара.

— Дай мені твій кітель, — просить Ірма, прикриваючись рукою, — бо я, як ота… З яблуком.

— Єва.

— Так. Теж запам’ятаю.

Одягнувши кітель, вона рішуче попрямувала до дверей.

— Кокон Ельзи в іншому приміщенні, — коротко повідомляє вона. — Зараз покажу.

Я захопив вогнегасник, бо нічого іншого, схожого на зброю, не було, і кинувся наздоганяти.

— Слухай… А ти знаєш усе, що знала та Ірма?

— Не смій її так називати. Ірма — це я.

Ми пройшли повз коридор, який вів до виходу, і попрямували далі, аж вона нарешті відповіла:

— Знаю все, але пам’ятати можу не все. У мене звичайний людський мозок.

Вона зупинилася біля якихось дверей.

— Тут. Ламай, вона заблокувала замок.

Це якесь технологічне приміщення. Двері звичайні, й кількома ударами вогнегасника я легко вибиваю їх.

Кокон геть крихітний. З нетерпінням рву його пальцями і навіть зубами. Павутина набивається в рот, я відпльовуюсь, і знову… Нарешті роздираю краї дірки і витягаю таке тендітне, таке ніжне тільце… Вона в піжамі… Господи, а в чому ж іще — звичайно ж, у піжамі… Цілую її й боюся: а раптом не прокинеться. Але вона розплющує очі.

— Таточку…

Я хочу сказати «Ельза», але не можу, бо ще розридаюся й налякаю її. І просто цілую її щоки, лоб, очі, знову щоки…

— П’ять хвилин, Гілелю, — каже Ірма. — Більше дати не можу. І поясни їй, що я вже не монстр.

…Катер сідав із ювелірною акуратністю — точнісінько на вузький майданчик перед входом у дослідницький комплекс. Я й досі був із вогнегасником. Ірма взяла Ельзу за руку, в іншій руці тримала стару рацію — ми відкопали її в колишній кімнаті Гоґа. Я весь час озирався, нервово очікуючи, що вилізе якась чергова потвора з дитячих кошмарів. Катер легко торкнувся землі й щойно присів на опорах, ми кинулися до кабіни.

Алекс розчахнув дверцята, але замість схожої на грушу всміхненої фізіономії з кабіни понуро визирнув ствол «Шиви».

— Назад, — прогарчав він.

Ми відійшли. Я сховав Ельзу за спину. Алекс висунув свою величезну голову й роззирнувся, ніби хотів перевірити, що крім нас тут нікого немає. Потім кинув щось просто на землю.

— Ось. Усі троє. І зараз.

Три трубочки тестерів.

Ми зробили це. Ельза трохи вередувала, та я її вмовив. Потім стояли й флегматично трясли білі трубочки, не зронивши ані слова. З боку, мабуть, все це мало химерний вигляд… Здоровань був серйозний. Його «Шива» не опускала ствол ні на секунду. Нарешті ми по черзі показали йому трубочки — на кожній по зеленому вогникові.

— Ну, слава Богу! Повірити не можу! — відкинувши «Шиву», він вистрибнув із катера й кинувся мене обіймати. — Бро, той хлопець був викапаний ти, я розмовляв з ним отак само! І він к чортовій матері розніс собі голову на моїх очах! У шлюзі всратись!

— Алексе… Це і був… — я не зміг відповісти, бо він притиснув моє обличчя собі до грудей.

— Господи, знали б ви, що діється в таборі! Фу-у-ух… Ірмо! Ти взагалі в курсі, що він пристрелив тебе?

Нарешті Алекс мене відпустив.

— Алексе… — знову сказав я, відсапуючись. — Вона якраз у курсі… А той хлопець, що вистрілив собі в голову, і був я. Але я тебе прошу, не треба зараз питань.

— Не треба питань? Та ви охрініли! Ви взагалі бачили, що навколо вас до дідька велике місто довбаних інопланетян? А в таборі зараз стрілянина із зомбі! Стрілянина, бляха, із зомбі! Йоханий, сука, по голові! І ці гівнюки, типу, дуже нехріново стріляють! — тут він зніяковіло глянув на Ельзу. — Перепрошую… Коротше, щось вам розповісти доведеться. І швидко, бо Вандлик збожеволіла й наказала збивати шатли з «Шив».

— Що?!

— Вона боїться, що з’явиться химера з її зовнішністю й опустить їх. До речі, кажуть, таку почвару реально бачили.

— Скільки вони збили?

— Уже три, коли я злітав. Тож, сподіваюся, у вас є план. Бо якщо ні, я краще ляжу й висплюся перед смертю. Серйозно, вирубуюсь на ходу. Я здохну просто зараз…

Ми з Ірмою перезирнулися. Вона кивнула.

— Виспишся дорогою на лінкор, — кажу Алексу. — Скільки в нас «Шив»?

— Три, як і обіцяв… Ви таки реально вирішили здиміти?!

— Ні, — заспокоїла Ірма. — Усіх, кого зможемо, заберемо. Але ти маєш дещо зробити.

— Ви знаєте, що я ненавиджу слово «дещо»? — Алекс стривожено переминався з ноги на ногу, дивлячись, як я саджаю Ельзу в катер.

Ірма вмостилася на підлозі за кріслом пілота.

— Наш план тобі не сподобається, — чесно зізнався я. — Але інших ідей немає. Залазь. За кермом буду я.

Приблизно тоді, коли Алекс саджав катер посеред об’єкта