Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

— Яку?

— Він каже, що я не повинен сприймати прагнення мого учня стати незалежним як особисту образу. Ширлі має право на власний розвиток. Як і Ернест.

— І ви не повинні їх контролювати? — запитала Керол.

— Так. Пригадую слова мого наставника: моє життя скидається на футбольне поле. Я невпинно мчу вперед, блокую, вириваюся, нав’язую суперникові свою волю. Імовірно, саме таким мене й бачила Ширлі. Але вона відкидала психоаналіз не з цієї причини. Так, мені було б важко, але я зміг би з цим змиритися. Однак я не міг змиритися з тим, що вона обрала найбільш безглуздий, недоречний, ідіотський підхід до терапії. Очевидно, в такий спосіб вона просто кепкувала з мене.

— Тобто ви вирішили, що вона з вас кепкує, тільки тому, що ваша дружина дотримується іншого підходу в психотерапії? Але ж і ви з неї кепкуєте.

— Це не кепкування у відповідь, а логічна реакція. Ви можете уявити, що пацієнтів лікують за допомогою квіткових композицій? Більшої нісенітниці годі й шукати. Керол, скажіть відверто: хіба ж це не смішно?

— Не впевнена, що зможу сказати те, що ви хочете від мене почути, Маршале. Мені бракує знань, але мій друг — пристрасний шанувальник цього мистецтва. Він вивчав ікебану протягом багатьох років і каже, що ця практика напрочуд ефективна.

— Ефективна? Це ви про що?

— Він спілкувався з багатьма психотерапевтами, пройшов психоаналіз, який дуже йому допоміг. Проте водночас стверджує, що ікебана допомогла йому незгірш за них.

— Але ви не сказали, як саме це допомогло.

— Він казав, що ікебана допомагає подолати тривожність — це своєрідний прихисток, символ спокою. Дисципліна дозволяє йому зосередитися, дарує відчуття гармонії та рівноваги. Зараз згадаю… що ж він іще казав? Ага, ікебана його надихає — вивільняє творчі пориви та відчуття прекрасного. Маршале, ви надто категоричні. Не варто забувати, що це стародавнє мистецтво, історія якого налічує багато століть, десятки тисяч послідовників… Ви щось про це знаєте?

— Але ж психотерапія ікебаною? Господи!

— Я чула, що в психотерапії використовують поезію, музику, танці, мистецтво, медитації, масаж… Ви й самі зауважили, що не збожеволіли тільки тому, що мали доглядати за власним бонсаєм. Можливо, терапія, що ґрунтується на мистецтві ікебани, може бути корисною для окремих пацієнтів?

— Гадаю, саме це Ширлі й прагне довести у своїй ди­сертації.

— І які результати?

Маршал похитав головою і нічого не сказав.

— Припускаю, що ви ніколи цим не цікавилися?

Він ледь помітно кивнув. А тоді зняв окуляри й відвів погляд (Маршал завжди робив це, коли йому було соромно).

— Отже, ви гадаєте, що Ширлі з вас кепкує, а вона відчуває… — Керол жестом попросила його закінчити речення.

Тиша.

— Вона відчуває… — Керол приклала долоню до вуха.

— Що я її не ціную. Вважаю, що вона не здатна нічого досягти, — тихо відповів Маршал.

Знову запала тиша.

Нарешті Маршал сказав:

— Гаразд, Керол, я визнаю, що помилявся. Ви чітко висловили свою думку. Я маю про що з нею поговорити. Що ж мені робити?

— Гадаю, ви знаєте відповідь на це запитання. Запитання вже не є запитанням, якщо відома відповідь. Як на мене, все зрозуміло.

— Зрозуміло? Зрозуміло? Можливо, вам, але не мені. Про що йдеться? Скажіть. Мені потрібна ваша допомога.

Керол мовчала.

— Скажіть, що мені робити? — повторив Маршал.

— Що б ви сказали пацієнтові, який вдає, ніби не знає, як має вчинити?

— Чорт забирай, Керол, припиніть бути психоаналітиком і скажіть, що мені робити.

— Як би ви відреагували на подібну заяву?

— Трясця! — Маршал обхопив голову руками й почав хитатися. — Я створив монстра. Співчуття. Співчуття. Керол, ви коли-небудь про таке чули?

Утім, за порадою Ернеста, Керол не мала наміру відступати.

— Маршале, ви знову чините опір. Марнуєте дорогоцінний час. Отже, вперед: що б ви сказали такому пацієнтові?

— Я зробив би те, що роблю завжди: інтерпретував його поведінку. Сказав би, що в нього є потреба підпорядковуватися, схиляти голову перед авторитетами, через що він відмовляється прислухатися до власного здорового глузду.

— Отже, ви таки знаєте, що слід зробити?

Маршал покірно кивнув.

— І коли ви маєте це зробити?

Знову кивок. Керол зиркнула на годинник і підвелася.

— За десять третя, Маршале. Час вичерпано. Сьогодні ми добре попрацювали. Зателефонуйте мені, коли повернетеся з Тассаяри.

* * *

Друга ночі. Будинок Лена в Тібуроні. Підсовуючи до себе черговий виграш, Шеллі мугикав улюблену «Зіп-а-ді-ду-да, зіп-а-ді-ей». Йому щастило не тільки з картами — сьогодні він зібрав чимало флешів, фул-хаусів та вдалих комбінацій низьких карт, а на додачу спромігся змінити «знаки», що їх угледів Маршал. Це допомогло заплутати гравців та суттєво підвищити ставки.

— Я й гадки не мав, що в Шеллі фул-хаус, — пробурмотів Віллі. — Заклався б на тисячу, що це не так!

— Вважай, що ти це зробив, — мовив Лен, — тільки поглянь на цю гору фішок! Скоро й стіл трісне! Агов, Шеллі, ти де? Ти з нами? Тебе майже не видно за цими стосами!

Віллі дістав із кишені гаманець і сказав:

— Під час двох останніх роздач ти вдало блефував, але цього разу я знову пошився в дурні… Чорт забирай, що коїться? Шеллі, ти записався до школи покеру?

Шеллі обхопив руками гору фішок і притягнув її до себе. А тоді подивився на друзів і усміхнувся:

— Авжеж, школа покеру. Так і є. Знаєте, мій мозкоправ — класний, до речі, психоаналітик — дав мені кілька уроків. Він щотижня переносить свою кушетку до «Avocado Joe’s».

* * *

— Отже, — мовила Керол, — минулої ночі мені наснився сон. Ми з вами сидимо на краєчку ліжка, а тоді знімаємо брудні шкарпетки й черевики, сідаємо обличчям одне до одного і з’єднуємо наші стопи.

— Який настрій панує в цьому сні? — поцікавився Ернест.

— Позитивний. Натхненний. Але мені трохи лячно.

— Ми з вами сидимо, торкаючись одне одного босими ногами. Про що вам говорить цей сон? Не стримуйте свою свідомість. Уявіть, як ми сидимо на ліжку. Подумайте про психотерапію.

— Коли я думаю про психотерапію, то згадую свого клієнта. Він поїхав із міста.

— І… — підхопив Ернест.

— Гм, скидається на те, що я за ним ховаюся. Час уже відкритися, час звернути увагу на себе.

— І… не стримуйте своїх думок, Каролін.

— Я відчуваю, що це початок… гарна порада… ви дали мені гарну пораду щодо мого клієнта… збіса гарну… і коли я побачила, що він від мене отримав, мене охопили заздрощі… мені теж хочеться отримати щось хороше… я цього потребую… треба почати говорити з вами про Джесса — віднедавна ми почали бачитися частіше… ми стаємо ближчими, і зринають проблеми… мені важко повірити в те, що зі мною може статися щось хороше… я починаю вам довіряти… ви пройшли всі можливі перевірки… але мені лячно — і гадки не маю, чому… так… я не можу сказати, чого боюся. Поки що.

— Можливо, ваш сон і є відповіддю на це запитання, Каролін. Згадайте-но, що ми з вами робимо у вашому сні?

— Я не розумію… ми торкаємося одне